«І стискає на шиї пальці час»

…СТАРИМИ ФОТОГРАФІЯМИ З СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ

Коли комп'ютерний вірус знищив усі світлини за 5 років, зроблені цифровим фотоапаратом, лише тоді я усвідомив справжню цінність знімків, надрукованих в ательє. Вони нічого, крім вогню та води, не бояться. А ще залишаються яскравим свідченням минулої епохи. Тому й не дивно, що досі в моді фото, зроблені в стилі ретро.

В гуртожитку влаштовувати парубоцьку пиятику було небезпечно. Старалися маскуватися: між собою користувалися умовною фразою, аби донощики не здогадалися: «Йдемо у бібліотеку, щоб опрацювати п'ять томів Леніна», тобто беремо по п'ять пляшок пива на брата.

 

Напевно, в багатьох із нас вдома є товстенні альбоми із вклеєними світлинами. Адже в радянські часи у кожному райцентрі було фотоательє, в яке приходили зафіксувати якісь урочисті події. І в нашому містечку був такий салон. Завідував ним місцевий єврей. Він їздив на старенькому «Запорожці», але про нього пліткували: мовляв, він такий багатий, що може збудувати за власні кошти лінію метро від свого будинку до ательє. Це, звичайно, перебільшення — наші люди дуже люблять рахувати чужі гроші. Але варто визнати — у 1960—80-ті роки минулого століття професія фотографа вважалася елітною та грошовитою. Що там робити: один раз клацнув камерою — і звідти вилітає не пташка, а карбованець.

Аби сфотографуватися в ательє, готувалися заздалегідь. Адже це серйозна та відповідальна подія. Жінки робили зачіски й одягали наймодніші сукні, чоловіки мили голови й прасували сорочки, щоби не залишилося жодної складочки — бо ж на знімку все буде видно!

У вихідні, як правило, в ательє збиралася величезна черга. Тільки молодят пропускали без суперечки — все-таки в людей весілля. Фотографуватися приходили сім'ями. Сам процес підготовки нагадував загадкове священнодійство чи магічний ритуал. Фотограф ніколи не поспішав. Здавалося, він насолоджується своєю роботою. Майстер спочатку пильно дивився на своїх клієнтів, потім ретельно розсаджував чи розставляв родину. Лише тоді брався за громіздкий апарат зі штативом. Ще кілька разів поправляв жінкам зачіски, а чоловікам — комір сорочки. Коли всі змучувалися від нервового напруження або починали дружно сміятися, він голосно обурювався і погрожував вигнати недисциплінованих відвідувачів. Нарешті запановувала тиша, всі завмирали, затамувавши подих. І наступала чарівна мить… Майстер накривався якоюсь темною накидкою і робив один, максимум два кадри. Оце професіоналізм. Тут не було права на помилку! На тих знімках усі дуже напружені, але якість їхня дуже класна.

У сімейному альбомі зберігаються світлини ключових подій із життя нашої родини: весілля старшої сестри Раї у 1970-му, проводи брата Миколи в армію у 1974-му році, мій випускний — у 1981-му. Тепер із величезним інтересом розглядаю ті давні знімки, які не бояться хакерської атаки та комп'ютерного вірусу, а в душі звучить пісня Кузьми: «Старі фотографії на стіл розклади, дитячі історії смішні розкажи…»

…ЦИНІЧНОЮ КОМЕДІЄЮ, ЯКУ ПОТРІБНО ДОДИВИТИСЯ ДО КІНЦЯ

Нещодавно зателефонував мій київський однокурсник Володимир, щоб поділитися враженнями про Сполучені Штати. Він тільки-но повернувся з Чикаго, де живе його старша сестра Марина, котра вирвалася у вільний світ ще у часи Радянського Союзу — наприкінці 1980-х, вийшовши заміж за протестантського проповідника й попросивши політичного притулку з релігійних міркувань. Студентський друг, ще тоді маючи реальну можливість емігрувати, на наші запитання, чому він досі тут, завжди відповідав: «Хочу додивитися, чим закінчиться ця комедія…» Серед однокурсників саме він вирізняється аналітичним розумом та завжди дає дуже точні політичні прогнози, які, на диво, збуваються.

Я поцікавився у Володимира, чи не було у нього бажання залишитися в Штатах, тим паче, що сестра вже неодноразово пропонувала допомогти з еміграційними документами. Вона у Чикаго займає досить солідне становище, активна громадська діячка, яка була серед організаторів акцій протесту проти Дональда Трампа. І почув від нього добре знайому фразу: «Там нудно й не цікаво, а я хочу додивитися до кінця нинішню цинічну комедію…»

Я пригадав життєву історію Володимира та студентські посиденьки у його квартирі №13 біля Лук'янівського ринку в Бехтерівському провулку (якраз навпроти тодішнього кубинського консульства). Оскільки саме на час нашого навчання у Київському університеті — 1985—1990 — припала інтенсивна антиалкогольна боротьба, тож студентам-історикам — майбутнім ідеологам комуністичної партії — не годилося пити. Саме ця заборона й стала, як на мене, якимось дражливим стимулом. Але в гуртожитку влаштовувати парубоцьку пиятику було небезпечно. За знайдену в кімнаті порожню пляшку могли вигнати з університету. Старалися маскуватися: між собою користувалися умовною фразою, аби донощики не здогадалися: «Йдемо у бібліотеку, щоб опрацювати п'ять томів Леніна», тобто беремо по п'ять пляшок пива на брата. А «засідання кафедри» (так, користуючись науковою термінологією, академічно та претензійно йменували гулянки) влаштовували у нашого найрозумнішого та найталановитішого однокурсника Володимира. Він за 5 років навчання не отримав жодної четвірки, а лише відмінні оцінки, хоч студентом став, як і переважна більшість із нас, уже після служби в радянській армії. Вражала його начитаність та енциклопедичні знання, почерпнуті явно не з радянських книг. Це згодом ми зрозуміли, звідкіля така ерудиція у нашого столичного друга.

Коли люди п'ють пиво, а тоді було лише «Жигулівське», то головне — не сам напій, а добра компанія та відверте спілкування. Скільки геніальних думок чули стіни тієї квартири №13 на останньому поверсі старого, ще купецького будинку із височенними стелями.

…ДРАМАТИЧНОЮ ІСТОРІЄЮ РАРИТЕТНОЇ БІБЛІОТЕКИ

Жив Володимир дуже скромно — зі своїм старим сліпим батьком, якого ми рідко бачили. Він з нами майже не спілкувався. Головною цінністю цієї квартири була бібліотека. Більш грандіозної приватної книгозбірні мені ще й досі не доводилося бачити. Дубові стелажі від підлоги до стелі, а на них — справжні раритети у шкіряних палітурках. Ми захоплювалися прижиттєвими виданнями російських класиків: Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського й Толстого, книгами письменників XIX cтоліття Діккенса, Бальзака, Гюго та не відомих нам авторів. Чого були варті енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона у 42 томах, настільна енциклопедія братів Гранат у 58 томах, цілий розділ мемуарної літератури: спогади царських генералів, полководців та дипломатів! Неможливо перелічити ті неоціненні (особливо для студента-історика) скарби, які зберігалися у бібліотеці нашого однокурсника. Це ж у той час, коли потрібно було спеціальний дозвіл, щоб узяти в науковій бібліотеці якесь дореволюційне видання. А тут таке багатство! Цілком зрозуміло, що з собою раритети в гуртожиток Володя не давав. А вдома читай скільки хочеш. Я неодноразово в нього навіть ночував, захопившись якоюсь рідкісною книгою. Тоді й дізнався драматичну історію цієї бібліотеки.

Батько Володимира, якого звали Володимир Гнатович, у 1930-ті, після чергової чистки серед чекістів, за комсомольським призовом 18-літнім юнаком потрапив на службу в НКВС. Оскільки був розумний та здібний, то дуже швидко зробив там кар’єру. Коли в Києві розпочалися масові репресії, він отримав цю величезну професорську квартиру — разом із книгозбірнею, яку допитливий енкаведист регулярно поповнював. Специфіка роботи була така: чекісти людей забирали, а книги конфісковували.

Але після арешту та страти у грудні 1953-го всесильного міністра держбезпеки Лаврентія Берії взялися за виконавців. Володимира Гнатовича судили й відправили на заслання в Узбекистан. Від пережитого потрясіння він став поступово втрачати зір. Одружився. У Ташкенті народилися донька Марина й син Володимир. Коли енкаведист повністю осліп, дружина втекла з якимось циркачем, залишивши на згадку двох маленьких діток. Лише у 1965 році сліпий чекіст із донькою та сином повернувся до Києва. Розпочалися брежнєвські часи, його реабілітували, призначили пенсію й повернули конфісковану квартиру у Бехтерівському провулку. Найдивовижніше, але якимось дивом збереглася зібрана чекістом-книголюбом бібліотека. Очевидно, нові хазяї просто боялися її чіпати, бо знали, кому вона належала. Саме у цьому «репресовано-реабілітованому» помешканні, в якому, за словами господаря, колись бували Йона Якір та Станіслав Косіор, проходили наші «засідання кафедри»…

У телефонній розмові ми знову згадали той безтурботний відрізок життя, який дуже швидко проминув. Й обоє дійшли висновку: чим далі, тим швид­ ше біжать роки. Цілком правий Святослав Вакарчук, нагадуючи у пісні «Караван»: «І стискає на шиї пальці час…»