Поетам неспокійно й після смерті… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.38 € 30.91
Поетам неспокійно й після смерті…

Волинь-нова

Поетам неспокійно й після смерті…

Не можу пригадати, коли у мою свідомість, пам’ять увійшло це ім’я — Олександр Олесь. Угніздилося разом із айстрами, отими самими, що опівночі в саду розцвіли, спробували радіти життю, та на ранок угледіли, що «вколо тюрма», що жити дарма. «Схилились і вмерли…

І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх!» Мабуть, було це у далекому дитинстві й з подачі мами. Бо Олесеві «Айстри», як і Шевченкову «Утоплену», я знала напам’ять, здається, завжди. І було тих квітів невимовно шкода, попри оптимістичну кінцівку. Ще не відала тоді ні про метафори, ні про алегорії



Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст
України


То вже згодом, отримавши філологічну освіту в столичному університеті, дійшла висновку, що Олександр Олесь, над творчістю якого ламали списи такі літературні критики, як Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Зеров, Віктор Петров, може, й не першорядний поет, але такий, що зачіпає душу і вражає своєю людською долею.
Була вельми подивована, коли, вирішивши зробити мамі маленьку приємність на 70-річний ювілей, запитала, яка пісня мала б прозвучати для неї у концерті на замовлення, раптом почула: «Ота, де «сміються–плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди…» Романс Олександра Олеся, який, по суті, давно вже став народним!
Саме на такі особистісні спогади і враження наклалося сенсаційне повідомлення про те, що у Чехії на Ольшанському цвинтарі насильно ексгумували прах цього багатостраждального поета і його дружини Віри. За чеськими законами, як інформувала преса, після поховання друзі або родичі померлих мають сплачувати ренту за місце на кладовищі розміром у 20 тисяч чеських крон на десять років (приблизно 20 тисяч гривень). Як розповіли представники місцевої української громади, донедавна ренту за могилу Олександра Олеся з власної ініціативи сплачував громадянин Чехії, вихідець з України Володимир Михайлишин. Нещодавно він помер, і його син вирішив поховати батька в могилі Олеся та його дружини. Їхні рештки було викопано, і зараз вони зберігаються у депозитарії кладовища, а подальшу їхню долю мають вирішити канадські родичі поета, яких розшукують.
Не буду переповідати дослівно того ґвалту, який зчинився в Україні. Президент дав доручення Міністерству закордонних справ вивчити можливість поховання останків на рідній землі, у Міністерстві культури заговорили про необхідність створення Пантеону видатних особистостей. У всіх — благородне обурення і багато красивих слів на кшталт: «У Києві мусить з’явитися Національний пантеон, де мають покоїтися ті, хто жив Україною, а Україна жива завдяки їм. Останній притулок їм повинна дати українська земля в українському пантеоні, а не цвинтарі світу». Повинна. Але чи дасть? Бо створити такий пантеон не так дорого, як клопітно. Тож поговорять–поговорять — і все залишиться, як було. А ще обов’язково знайдуться ті, хто бурчатиме: у нас війна, хлопці щодня гинуть, про них треба думати у першу чергу.
Про них треба думати, їм треба допомагати, це безумовно! Але варто нарешті поміркувати і про те, як ми виглядаємо в очах світу, тієї ж Європи, до якої так прагнемо, проявляючи справжнє недбальство до своєї мови, історії, культури, видатних особистостей. Бо якщо мертві сорому не мають, то живі його мати мусять. І перш ніж братися до пантеону, варто подивитися, чия могила на тому ж Ольшанському кладовищі, яке уже давно стало своєрідним українським некрополем і яким таки мала б опікуватися держава так, як це робить зі своїми похованнями наш «північний сусід», зникне вже найближчим часом.
А щодо Олександра Олеся, батька Олега Ольжича, члена ОУН, який загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року (Олесь не переніс втрати сина і помер 22 липня того ж року), то, може, хоч тепер, прахом, він повернеться туди, куди летів мріями і віршованими рядками:


Живу і дихаю, і гину,
І думки рвуться, як пташки.
Туди, туди, на Україну,
Яку я кинув на віки…