16 морів і 2 океани – така одіссея «бандерівця» Сергія ЛІЩУКА - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
16 морів і 2 океани – така одіссея «бандерівця» Сергія ЛІЩУКА

Волинь-нова

16 морів і 2 океани – така одіссея «бандерівця» Сергія ЛІЩУКА

Капітан далекого плавання, уродженець села Вілька-Фалемицька Володимир-Волинського району через 50 літ повернувся у рідні краї і кинув якір у Володимирі. Нині господарює на дідівськім хуторі, куди взимку добирається… на лижах, а теплої пори — на велосипеді

Тетяна АДАМОВИЧ


Коли хвиля заввишки з п’ятиповерховий будинок і 50–метрове судно кидає, мов шкаралупку горіха…
Його з дитинства вабило море, він мріяв про подорожі, а уява малювала, як одягнений у форму капітана далекого плавання ступає на рідне подвір’я. Вибігають назустріч матуся і брат із сестрою, завмирають від несподіванки: людоньки, невже то наш Серьожа?! Шкода, що батько не побачить… Все це так і буде, але значно пізніше.



За прапор будеш відповідати! – лякали. А я – керівництву: буду! І ви зі мною, бо вже в Україні незалежність, а у нас на кораблі ще совєтська символіка.



На початку 1960–х років він закінчив середню школу № 2 у Володимирі–Волинському і з двома друзями – Євгеном Бенем і Володимиром Дрогальцевим — поїхав у Таллінн подавати документи у морехідне училище. Хлопців туди не прийняли, бо неповнолітні, натомість порадили йти у морський рибопромисловий технікум, що ті й зробили. Однак із 35 студентів моряками стали менше половини, бо підвело здоров’я – не всі могли витримати морську хворобу. А шторми на морі – явище звичне.
— Якось, ще коли навчались у технікумі, взяли нас на риболовний тралер у Північне море, й ми затрималися там… на 22 дні, бо потрапили під 12–бальний ураган, а це хвиля заввишки з п’ятиповерховий будинок, — згадує Сергій Петрович. — Дихати не давало вологе повітря, насичене дрібними краплями солоної води, а хвилі добирались і в каюту. Радіо мовчало, бо через негоду втратили зв’язок із материком. Увесь час ішли на хвилю, яка на гребені сягала 15 метрів, а завдовжки мала 400–600 метрів. Наше невелике 50–метрове судно, мов шкаралупку горіха, кидало на гребінь, а потім — у морську глибінь. У каютах — тиша, тільки чутно, як мотори працюють… А попереду чекала нова могутня хвиля, за нею – наступна. Й цьому, здавалось, не буде кінця. Найбільше боялися хвиль–убивць, коли дві–три збиралися в одну. Така сила вибивала ілюмінатори, а бочки трощила на тріски. Кожен знав: якщо викине за борт, то вже ніхто не врятує, бо течія відразу віднесе на півкілометра. Аби не випасти за борт, моряки плели решітки із тросів і одягали їх на шкафути (проходи). І мені спочатку було страшно, але звик. Правда, у великий шторм, хоч як старався, не міг заснути.
Після чотирьох років навчання Сергія призвали в армію на Балтійський флот, де служив старшиною на десантному кораблі у штурманському відділенні. Згодом їх направили у Суецький канал між двома фронтами — ізраїльським та єгипетським, там захищали мирних жителів Порт–Саїда на північному сході Єгипту. Це невелике місто відоме тим, що спершу тут, а не в Америці, хотіли поставити знамениту статую Свободи, але, вочевидь, передумали. Під час Суецької війни його жителі добу мужньо тримали оборону, й за це місто назвали «єгипетським Сталінградом».
Для волинянина ці, здавалося, нескінченні місяці служби стали справжнім випробуванням на міцність і відвагу. Зате як гарно і по–святковому зустрічали корабель на базі в Балтійську — з квітами й оркестром!


«А на 600–метровій глибині ловили королівських креветок і готували для екіпажу»
За 50 літ служби Сергій Ліщук побував у багатьох портах і риболовецьких базах світу, плавав по всіх великих річках Союзу. На тралерах ловив рибу в 16 морях і двох океанах — Атлантичному і Північному Льодовитому, починав рейси з Північного моря і завершував у водах Південної Африки.
— Мене завжди манили безмежні океанські простори, які приховують у собі безліч таємниць і які відкривав чи не кожного дня, — розповідає капітан. — Робота в Атлантиці на риболовних тралерах була важкою, але цікавою. Косяки риб відшукували самостійно, хоч і користувались морськими картами, але вони не завжди були точними. У Мексиканській затоці ловили до півсотні видів риб: мерлузу, хек, зубану, мерлоу, тунця, мокрель, сайду тощо. Там зароджується найважливіша течія Північної півкулі —Гольфстрім, проходять головні морські шляхи промислових суден Північної Америки. Коли отримали німецькі тралери–атлантики з новим риболовецьким обладнанням, улов не засолювали, як раніше, а заморожували й здавали на бази.
Сергій Петрович захоплююче оповідає, як проходили до сотні миль на добу Північною Атлантикою, щоб наздогнати косяки оселедця, якого виловлювали у лютому (цієї пори риба смачна і жирна), як для екіпажу маринували їх у 50–кілограмових бочках, додаючи спеціальні приправи — в магазинах таких оселедців не купиш; як у Мексиканській затоці натрапляли на блакитних тунців — чи не найшвидших плавців, що рухаються зі швидкістю 90 кілометрів за годину, а на 600–метровій глибині ловили королівських креветок і готували для екіпажу. Попадалися й піщані акули, що важили 6 тонн і мали довжину понад 10 метрів, а на палубі скакали так, що моряки розбігалися врізнобіч, їх випускали назад в океан. Часто траплялися морські їжаки, трепанги та зірки. До слова, голкошкірні молюски–трепанги нагадують велетенських гусениць – їх ще називають морським женьшенем, бо мають лікувальні властивості — ще у давнину для китайських імператорів готували з них омолоджувальні настоянки.
— У північних морях, найчастіше біля Канади, ловили камбалу — її, бувало, так багато набивалося у трали, що вони не витримували і ламалися. Але за цю рибу дорого платили, вона легко оброблялась і займала небагато місця. Її заморожували по три пласти у ящиках по 11 кілограмів кожен. Пам’ятаєте, за Союзу в таку тару пакували ще минтай і хек? – каже співрозмовник. – Крім того, за рейс перемелювали 300 тонн борошна з відходів, скатів і недорогої риби – ставриди. Як тільки трюми заповнювали, повертались на базу в Гавану, щоб здати улов. Та оскільки в північних морях рибалило понад 400 суден, то чергу тримали від тижня до місяця.
У Південній Атлантиці на противагу Північній дуже спекотно, океан спокійний, там уловом моряків були делікатесні омари, краби, кальмари, рідкісні риба–сонце і риба–місяць, а також морські їжаки, корали, зірки. Їх заморожували, панцири омарів висушували, ракоподібних готували для екіпажу, але ніхто не вважав їх делікатесом, як нині.


На «Нептуні» першим у порту підняв український стяг
На початку 1970–х років Сергій Петрович приїхав у гості до двоюрідного брата в Маріуполь і залишився там на 40 років, бо сподобався клімат і тепле Азовське море. Влаштувався помічником капітана на буксир «Єнісеєць», а згодом – капітаном на теплохід «Нептун».
Його судно зустрічало і супроводжувало кораблі з іноземними делегаціями й на зорі незалежності першим підняло жовто–блакитний стяг, а капітан зрізав на борту серп і молот…
— Що тоді було! У порту мене називали «бандерівцем», а «Нептун» не інакше, як «бандерівським судном», – згадує капітан–лейтенант. – Куди тільки не писав пояснювальні, бо у документах написано, що корабель повинен плавати з радянським прапором, а не з українським. «За це серйозне порушення будеш відповідати!» – лякали. А я – керівництву: буду! І ви зі мною, бо вже в Україні незалежність, а у нас ще совєтська символіка.
Минуло 5 літ, як колишній моряк кинув якір у рідних краях і господарює на своїй малій батьківщині у Вільці–Фалемицькій, де ще зосталася дідівська хата. Там обробляє город, посадив півсотні молодих щеп. До слова, на хутір із Володимира, де придбав квартиру, взимку їздить на лижах (купив дві пари у Білорусі), а влітку – на велосипеді, долаючи в один бік до десяти кілометрів.
Така ж непосидюча, як і чоловік, дружина Марія – недавно з нею відсвяткували 30–річний ювілей спільного життя. Його «половинка» також дружить зі спортом, у молодості плавала на байдарках по Стиру, а в Маріуполі стрибала з корабельної щогли у море, й цим дивувала туристів, бо не завжди це і чоловікам під силу. Нині жінка вишиває картини–пейзажі, а для рідних в’яже теплі шапки, рукавиці й светри. n