З вашими зарплатами, панове можновладці, легко бути оптимістами…

…непоказушним, щирим патріотизмом своїх земляків
Минулого тижня відзначали День Незалежності України. Уряд подбав, аби в усіх було достатньо часу побувати на різноманітних урочистих заходах із цієї нагоди, добре відпочити. А влада на місцях забезпечила програми святкувань, у яких кожен міг знайти щось цікаве для себе. Лучани почувалися подвійними іменинниками, бо після Дня народження держави був іще й День міста. Молебні, фестивалі, концерти, розваги, ярмарки, конкурси, спортивні змагання… Демонстрація вишиванок, у які в ці дні вдягнені навіть немовлята. Вітання «Слава Україні!», неквапливі бесіди–спогади літніх людей, веселі й красиві молоді обличчя…

Рекордсменами стали чиновники Міністерства юстиції, зокрема Департаменту виконавчої служби, які у травні-червні нарахували собі по декілька мільйонів гривень. Думаєте, хтось поцікавився, за які заслуги така щедра плата?

І зовсім не важливо, кілька сотень чи кілька десятків людей взяли участь у тому чи іншому дійстві, головне, щоб його проводили «не для галочки». Бо формальність і нещирість завжди породжує внутрішній спротив. Бо патріотизм вимірюється не масовістю святкування, не вишиваним дрес–кодом і навіть не маєвом прапорів над оселями, а якимсь особливим глибинним відчуттям, що ти — українець.
Через сімейні обставини уже кілька років проводжу День Незалежності в рідній Рудці–Козинській, дивимося із хворою мамою парад по телевізору, бесідуємо, згадуємо тих, кого вже нема. Зі старого портрета на стіні спостерігають за нами очі моєї прабаби Олени й прадіда Миколи Архипчуків, які спочивають далеко від України — в Сибіру. Їх вивезли, бо син Степан (псевдо Буревій) був у повстанцях. У нарисі визвольної боротьби жителів Рожищенського району, що його створив вояк УПА — наш односельчанин Олексій Пархомчук, рукопис якого дивом зберігся у старому вулику, читаю: «Серед усіх наших рідних, які робили з нами зустрічі, слід відзначити Михайла Пархомчука — батька наших підпіляків Сірка і Крученка, та Архипчук Олену — матір Буревія, які не визнавали страху… Головне в них було те, що вони завжди добре держалися духовно і старалися тримати й нас на такому ж рівні…» Прабаба Олена заплатила за нашу сьогоднішню незалежність життям сина. І хіба тільки вона…
Традиційно у ці дні в нашому селі, яке було колискою повстанського руху на Волині, збираються люди біля пам’ятника борцям за волю України на молебень. Поминають загиблих. Є у Рудці–Козинській і свій невеличкий музей історії села, що зберігає для нащадків пам’ять про пережите їхніми родинами. І патріотизм моїх земляків — справжній, не показушний.
— Мусимо дбати про продовольчу незалежність, — жартують господарі, які скориставшись нагодою (у дітей і онуків, які приїхали з міста, аж чотири вихідних), копають картоплю. У вишиванках їм гуляти ніколи.

… захланністю чиновників, які за місяць одержують у десятки разів більше, аніж прості смертні за рік
От уже ці журналісти. Знають же, що рахувати гроші в чужих гаманцях непристойно, а все одно пишуть на цю тему. Бо мовчати, коли бачиш, як безсоромно поводяться наші високопосадовці, нема сил. От і з’являються час від часу у ЗМІ новини про статки й зарплати можновладців. Здавалося, після оприлюднення їхніх електронних декларацій, які вражали народ не тільки астрономічними сумами на рахунках у банках і «у панчохах», а й, наприклад, задекларованим правом власності на церкви і мощі святих, нас уже нічим не здивуєш.
Уже й не плювався ніхто, слухаючи абсурдні пояснення зарозумілих і нахабних державних мужів, що незмірні багатства «заробили непосильною працею» їхні дружини та родичі. Суспільство, ошелешене масштабами «дерибану», приречено все проковтнуло. Для тих, хто біля корита, це стало сигналом: можна безкарно грабувати державу далі. Тим більше, що «благословення» дали на найвищому рівні.
З січня цього року уряд дозволив чиновникам нараховувати собі премії і надбавки до зарплат. Мовляв, економічна криза в державі закінчилася, нехай краще отримують законно, аніж беруть хабарі. Так простим людям вкотре продемонстрували, що їх мають за дурнів.
Інакше як пояснити, що міністр соціальної політики Андрій Рева, який звинувачував українців у ненажерливості, йдучи у відпустку, в липні отримав 102,8 тисячі гривень. І це при тому, що оклад чиновника дуже скромний. Однак міністр не посоромився взяти матеріальну допомогу на оздоровлення у сумі 48,6 тисячі, премію «за ударну працю» у розмірі 100 відсотків окладу, чималі надбавки й доплати. Не дивно, що чоловік далекий від реальності й забув, як виживають пенсіонери за «голих» півтори тисячі гривень на місяць.
Звісно, міністри носять важкі портфелі. Негоже їм здаватися старцями на фоні, скажімо, глави НАК «Нафтогазу», який одержує 1 мільйон 600 тисяч гривень на місяць, керівників «Укрзалізниці» чи «Укрпошти», які заробляють відповідно 461 тисячу і 333 тисячі гривень. Тож і у бюджетній сфері посадовці довели, що не ликом шиті. Цілком законно почали змагатися, хто відкусить більший шматок спільного пирога.
Але рекордсменами стали чиновники Міністерства юстиції, зокрема Департаменту виконавчої служби, які у травні–червні нарахували собі по декілька мільйонів гривень. Думаєте, хтось поцікавився, за які заслуги така щедра плата? Це за неуважність під час наради глава уряду може публічно поганити, а надмірне грошолюбство у нас гріхом не вважається. Достатньо того, що керівництво Міністерства юстиції запевнило: «Опрацьовується питання змін до нормативно–правових актів щодо обмеження максимального розміру винагороди». От і судіть, хто в Україні справді ненажерливий…
А тобі досі не віддали довгожданих 3 тисяч гривень відпускних? А вашої зарплати бракує на нову куртку для дитини? Пенсії не вистачає навіть на ліки? Ну не чіпляйтеся до наших «небожителів» із такими дрібницями. Давно ж відомо, що ситий голодного ніколи не зрозуміє.

… публіцистичним талантом і адвокатськими здібностями Генпрокурора
Прочитала блог головного редактора газети «Дзеркало тижня» Юлії Мостової на популярну тепер в Україні тему «Виїжджати чи залишатися». Написано професійно, емоційно, з окресленням проблем, з прозорими натяками на призвідців наших бід і з обнадійливим прогнозом: «Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті». І врешті–решт висновок, який звучить рефреном: «Я не поїду». Одне слово, класика жанру з помітним політичним підтекстом. Іншим разом прочитала б, звернувши увагу на майстерність викладу, та й по всьому. Але тут… втрутився Генеральний прокурор.
Юрій Луценко дуже оперативно дав «відлуп» Мостовій, розмістивши у «Фейсбуці» не менш блискуче написаний текст з переліком перемог і здобутків української влади, із гнівними звинуваченнями на адресу «зрадофілів»-песимістів і закликом працювати «до кривавих мозолів». Полум’яна публіцистика Генерального прокурора просто вразила. Здивувало й те, що людина, обтяжена відповідальними обов’язками стража законності в державі, де корупціонери й бандити не сидять у тюрмах, знаходить час для творчих потуг.
— Тю, наївна, ти справді віриш, що Генеральний прокурор сидить і страждає від мук творчості? У нього є найняті «писаки» — професіонали, яким достатньо кількома реченнями сформулювати завдання, і вони усе зроблять, — каже колега, почувши мої «ахи» й «охи».
Звісно, активність високопосадовців у соціальних мережах забезпечують їхні контент–менеджери. Не можуть же міністри сидіти і власноруч «строчити» повідомлення, вони люди зайняті. Але тут кожне слово пульсує щирістю, відповідає характеру й манері висловлюватися Юрія Луценка, тож в авторстві сумніватися не випадає.
Текст викликав тьму відгуків. Бо тема й ідея твору, як вчили нас на уроках літератури в школі, важлива й актуальна. Важко не погодитися з тим, що мрії збуваються через щоденну працю, що оптимізм продуктивніший, аніж песимізм, що зневіра шкодить. Але не мені одній, судячи з реакції читачів у мережах, стаття навіяла думки, що Генеральний прокурор у нас у першу чергу є пристрасним адвокатом влади. І коли він солов’єм заливається, замиловано перелічуючи досягнення «оптимістів», то теж вбиває віру співвітчизників. Бо людям потрібні не гарячі заклики, а реальні дії і справи, зокрема і Генеральної прокуратури.