Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
Дівчинка з казкового будинку

Волинь-нова

Дівчинка з казкового будинку

До прибуття поїзда було ще багато часу, і мама вирішила зайти в привокзальне кафе випити чашечку кави. Вони вже підійшли до дверей, коли в очі Олегові впала невеличка сувенірна крамничка. Вона була розфарбована так цікаво, що нагадувала якусь казкову хатинку

— Мамочко, будь ласка, поки ти питимеш каву, дозволь мені побути тут.

— Добре, синку.

— А якщо мені сподобається щось не надто дороге?

Мама відкрила сумочку, дістала гаманець, витягла гроші.

— Візьми. Тільки ж дивись, не виходь звідси, чекай мого повернення.

Олег поволі відчинив масивні двері будиночка й зайшов усередину.

І хоча мав уже одинадцять років і не вірив ні у вигадки, ні в чудеса, відчув себе так, наче потрапив до казкової країни, — такими цікавими й оригінальними були сувеніри.

Почувши рипіння дверей, до каси підійшла дівчинка років семи. Вона мала велетенські сірі очі з довжелезними віями і була схожа на фею.

Олег так і спитав:

— Ти — чарівниця?

— Ні, — засміялася мала, — але мені б хотілося нею бути. А мама зараз прийде, вона вийшла ненадовго.

Хлопчик захоплено розглядав речі для продажу.

— Яка ти щаслива, твоя мама може купити тобі все, що ти хочеш. Напевно, у тебе вдома багато таких чудових сувенірів.

Її чудові сірі очі  часто снилися йому з одинокою сльозинкою поміж вій.

— Зовсім ні, — похнюпилася дівчинка. — Моя мама лише продавець. І буває тяжко дивитися на всі ці гарні речі, коли знаєш, що вони тобі не доступні.

Її гарне личко аж скривилося, і маленька одинока сльозинка зволожила вії. Олег згадав про гроші, які дала йому мама.

— А що б ти найбільше хотіла мати? Напевно, щось дуже дороге? — тут він аж сам скрушно зітхнув.

Дівчинка вказала рукою на пенал у формі лисиці. Власне, пеналом був тулуб звірятка, він мав ще лисячу голівку, лапки і неймовірно густий, розкішний хвіст.

— Я хотіла б мати цей пенал. Бо в лисички такий чудовий хвостик. Мама обіцяла купити його мені на день народження. Та до нього ще майже місяць.

Хлопчик глянув на ціну й аж зашарівся від задоволення. Грошей вистачало.

— Ось, візьми, — простягнув купюру дівчинці. — І пенал — твій.

— Хіба так можна? — не повірила дівчинка. — Брати подарунки від незнайомих людей?

— А який же я незнайомий? Мене звати Олег. Навпаки, це ти мені незнайома.

— Настуся. Візьми решту.

— Тоді покажи мені ще оцю чашку, на якій намальована казкова хатка і…

Олег хотів щось сказати, як двері відчинилися, і його мама гукнула:

— Швидше, синку, а то ще спізнимося.

— Ти вже йдеш? — посмутнішала Настуня. — Дуже шкода. Я хотіла запросити тебе в гості.

— Ми їдемо на море. Я повернуся й обов’язково тебе знайду. А ця чашка теж тобі, тримай, не розбий. Пригостиш мене з неї чаєм, коли повернуся і приходитиму до тебе в гості.

Він не повернувся. На морі мама познайомилася з місцевим чоловіком і вийшла за нього заміж.

Олег не забув дівчинку з казкового будиночка. Він пам’ятав її чудові сірі очі. Вони часто снилися йому з одинокою сльозинкою поміж вій. Навіть уві сні хотілося витерти цю сльозу й зробити так, щоб Настуся ніколи не плакала. Роки спершу йшли, а тоді — летіли. Олег вступив до магістратури. Якось однокурсник, якого поселили в корпусі іншого факультету, запросив його на день народження.

— Олеже, зайди, будь ласка, до першачків у сусідню кімнату, позич стілець.

Хлопець постукав і хоч отримав дозвіл, але завмер на порозі: голос дівчини був до болю знайомим. Хвилюючись, на неслухняних ногах, рвонув двері і добре, що тримався за них, бо міг би впасти від несподіваного щастя: його погляд спершу вихопив знайому чашку з казковою хаткою, біля якої лежав і пенал у вигляді лисиці.

— Настуню, — щасливо прошепотів він, приймаючи дівчину у свої обійми. — Ти зберегла мої подарунки… Тебе не дивує наша зустріч? — запитав він дівчину.

— Ні, — засміялася вона. — Ти ж обіцяв повернутися…

Sandra OLEK