Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
«Нам добре з мамою. Вона уже не п’є…»

Волинь-нова

«Нам добре з мамою. Вона уже не п’є…»

Леся Янчевська із села Прилісне Маневицького району через згубну пристрасть до чарки ледь не втратила своїх малолітніх дітей. Хронічний алкоголізм став причиною багатьох серйозних захворювань, а наприкінці травня у жінки зовсім відмовили ноги. Біля прикутої до ліжка матері побивалися 8-літня Юля і на рік молодший Назар

«Зробити дітей сиротами — ​не дозволю!»

 

 — Допоможіть забрати дітей з притулку. Відвідував їх у Рожищі, почіплялися до мене, як реп’яшки, не відпускали, просилися додому. Я не маю спокою, плачу, бо дуже шкода малих, — ​зателефонував улітку до редакції 70–річний Микола Дубровський, як сам відрекомендувався, нерідний дід Юлі й Назара.

Розповів, що Леся Янчевська — ​племінниця його співмешканки Євдокії Якименко — ​жила неподалік у хаті свого діда, тож діти щодня у них бували, горнулися, бо часто вдома сиділи голодні й холодні, шматка хліба в хаті не мали.

— І сварив, і умовляв Лесю, щоб взялася за розум, — ​не допомогло. Хотіли її позбавити батьківських прав. Але зробити дітей сиротами — ​не дозволю! Нехай живуть у мене, — ​запропонував вихід із ситуації Микола Іванович і взявся оббивати пороги чиновницьких кабінетів.

Подружжя Дубровських уболіває за долю Юлі й Назара.

Наполегливість чоловіка всіх дивувала. Повірити у його безкорисливу любов до чужих дітей посадовцям було важко, та й обійти інструкції, правила, закони у вирішенні таких життєвих ситуацій неможливо. Але скаржник виявився «з характером», не відступав. Врешті–решт знайшли компромісне рішення: Юля і Назар будуть на державному утриманні, поки Леся Янчевська паралізована, а як вона вилікується, тоді нехай діти разом із матір’ю проживають у Дубровського. Звісно, за умови, що жінка не зловживатиме спиртним.

Правду сказати, здійснення цих планів видавалося утопією. Бо у хворої такий «букет» діагнозів, при якому про повне одужання не йдеться. Алкогольні сурогати згубно діють на життєво важливі органи. Лікування було тривалим. І коли зусиллями районного невропатолога Олександра Івановича Солопчука Леся таки піднялася з ліжка, це здавалося справжнім дивом.

Хочеться вірити, що допомогло їй звестися на ноги бажання бути поруч із синочком і донькою, які упродовж кількох місяців жили спочатку в притулку, а потім у дитячому будинку сімейного типу, що материнська любов перемогла, здолала і загострення хвороб, і патологічний потяг до спиртного. Але усе покаже час…

Ми стежили за тим, як розгортаються події у Прилісному. Телефонували до працівників служби у справах дітей Маневицької райдержадміністрації, до сільської ради — ​і розуміли, що доля цієї сім’ї усіх непокоїть, але відчувалися й сумніви у правильності прийнятого рішення. Тож коли Леся Янчевська виписалася з лікарні, коли Микола Іванович Дубровський привіз додому із дитбудинку сімейного типу із Северинівки Юлю та Назарчика, і всі уже облаштувалися, звикли до нового життя, ми вирішили навідати цю родину.

«Купив для них ванну і пральну машину…»

Микола Іванович разом із Назарчиком зустрічали нас на вулиці неподалік дому. На подвір’ї — ​вантажівка, гурба дров.

— Маю ще й легкову машину, і скутера. До речі, виграв його у лотерею «Волині-

нової», як багатолітній читач вашої газети. Він мені у теплу пору дуже стає у пригоді, підвожу ним дітей до школи. У дощ ноги можуть намочити, бо скрізь калюжі, розвиднюється пізно, темніє рано, а лампа на стовпі біля нашої хати давно згоріла, і ніяк не доб’юся, щоб її замінили, — ​нарікає чоловік, запрошуючи до оселі.

— А Юля з мамою поїхали у Маневичі до окуліста, — ​повідомляє Назар, жвавий, комунікабельний хлопчик. — ​Хіба з дідом та бабою зможете поговорити. А я вам скажу, що нам добре з мамою. Вона уже не п’є…

— Обманювати не буду, хоч Леся і моя племінниця. Винна у всьому вона, — ​зітхає господиня Євдокія Єрофеївна. — ​Вийшла молодою заміж, народила двох діток, жили у Маневичах, все було, як у людей. Але лихий її з путі збив, усе покинула, поїхала за якимсь непутящим зайдою, почала пити. У Назара і Юлі різні батьки, але чула, що обидва — ​судимі. Старші діти Лесі виросли без матері, але усі їх хвалять: розумні, добрі. Хлопець в АТО воював, був поранений, дочка — ​студентка. А що з цими двома буде — ​один Бог знає…

Жінка розповідала, як люблять малі Лесю — ​«за мамою вмирають…» Пояснювала, чому її чоловік так прикипів серцем до Юлі й Назара — ​«сам у три роки залишився без матері». Зізнавалася, що почувається трохи винною перед рідним сином, онуками й правнуками — ​але як було не прийняти племінницю з дітьми, «вони ж без нас пропадуть».

У хаті прибрано. Господарі відразу показують, де школярики вчать уроки. У Юлі проблеми із зором, і Микола Іванович божиться, що завжди підсуває стіл ближче до лампочки, аби було краще освітлення. На видному місці в кімнаті — ванна. Їй не зовсім тут місце, і навряд чи хтось у ній миється.

— Ото як я «воював» за дітей, то сільський голова докоряв, що в мене нема комунальних вигод, сказав: «От якби була ванна, пральна машина». То я й купив для них, аби відчепилися, хоч і кредит мусив узяти, — ​нарікає Дубровський.

Тепер ми розуміємо, чому Микола Іванович у «стані війни» з місцевою владою. Начальник гуманітарного відділу сільської ради Оксана Олексіївна Шнайдер у розмові згодом поскаржилася, що потрапити в дім до Дубровських, аби пересвідчитися, що з дітьми все гаразд, вдається не завжди, господар через поріг не пускає.

— Я сам ріс біля бабусі, бо батьки «розбіглися», тому знаю, як воно, зостатися без матері. Тож коли вирішували, чи позбавляти Лесю Янчевську батьківських прав, я сказав, що треба дати їй шанс. Але не знаю, чи правильно зробив, — ​каже сільський голова Ігор Терещенко.

Причину сумнівів зрозуміти можна. Від багатьох у Прилісному довелось почути, що у Миколи Дубровського непростий характер, що навряд чи вживеться «збірне» сімейство під одним дахом, а якщо Леся з дітьми піде — ​без міцної руки знову візьметься за старе.

— Ту малечу воші заїдали не раз. Поки їм року не виповнилося, медпрацівники через день до них бігали, боялися, щоб не сталося біди. Як не п’є — ​дає в хаті хоч якийсь лад. Але ж від алкоголізму не виліковуються. То була жахлива картина, коли вона поліном лежала у своїх випорожненнях, а ті крихітки над нею голосили. У мене четверо своїх удома, то я собі місця не міг знайти, дуже переживав, як бути з Янчевською і її дітьми. З одного боку, маму ніхто не замінить, з іншого — чи витримає Леся? — ​не відчувалося оптимізму й у голосі завідувача Прилісненської амбулаторії Анатолія Приходька.

Поспілкувавшись із багатьма людьми, від яких залежала доля малих Назара і Юлі, повернулися до Дубровських. Мусили побачитися із жінкою, яка один раз уже залишила двох старших дітей, а згодом ризикувала втратити двох молодших.

— Втомилася, поки в поліклініці ходила з Юлею. Здоров’я нікудишнє, прилягла, бо нема сил зовсім, — ​підвелася з ліжка доволі симпатична жінка, до речі, з манікюром на руках.

— Їй інвалідність треба оформляти, хоч якась пенсія буде. А то на лікування усі гроші віддаємо, влітку Микола ще й по людях збирав, — ​втручається тітка Дуня.

Залишившись наодинці, ставлю Лесі єдине запитання: «Не зрадиш Юлю й Назара?» Хоча розумію, якою буде відповідь, і зовсім не вимагаю, аби мати клялася й божилася.

Не могла не поцікавитися, чи бачиться Леся зі старшими дітьми. «Аби у мене були гроші, то, може, приїжджали б», — ​каже жінка. І моє серце стискається від тривоги…