Вікторія. Бо переможниця
Він витяг її з-під німця. Мертвого. Живого встиг убити, ударивши прикладом по голові, коли почув із будинку, повз який проходила їхня рота, жіночий приглушений крик: «А-а!»
— Ти диви, фріц, замість про Боже царство, про що у піст думає, — тихо свиснув під широкі вуса гвардії старшина. — Ану, Сидоренко і Мурзян, розберіться.
Сидоренко, молодий хлопчина, крикнув:
— Я сам! — і тихо торкнувся рукою за клямку.
— Давай, — дозволив старшина.
Врятована ним невисока на зріст дівчина одразу ж зірвалася на ноги, однією рукою стягла на тугих грудях порвану кофтинку, а другою провела по очах, наче розганяючи сутінки, що заповзали в кімнату. Остаточно переконавшись, що небезпека більше не загрожує, торкнула хлопця під вухо мокрими від сліз губами, подала руку й повела до зали, де на столі сніжно біліла скатертина, стояв глек, а на тарілці лежало два яблука.
Одне, більше, дала хлопцеві. І він жадібно, наче тамуючи ностальгію за домівкою, перед тим, як вкусити, довго мовчки крутив його у руках.
— Згадуєш своє село?
— Так.
— Розкажи.
Він відкусив великий шматок яблука, захлинувся соком, здригнувся від насолоди, що завібрувала тілом. Його молоді зуби повільно знищували шматочки плода, щомиті все ближче наближаючи до батьківської хати, і він заговорив.
— Як добре, що ти прийшов, — сказала, коли закінчив розповідь.
— Злякалася? — повів очима в бік кімнати з убитим.
— А ти б зберіг хоробрість, якби був дівчиною?
Не став грати героя.
— Певно, що ні.
— І мені серце рвалося, коли він, коли його руки, смердюче пітняве тіло, липкі губи до моїх, до мого. Аж голова замакітрилася. Просила не займати. Не слухав. І пропав. А тобі щиро дякую. Мій герою, — сказала просто і ніжно.
Хлопець одразу ж відчув себе кимсь на зразок Того, в Якого вчили не вірити в школі і Якому вечорами таки потай молились мати і баба.
Підійшла. Стала майже упритул. Війнула запахом популярного до війни одеколону.
— Давай вип’ємо, — налила вина.
— Давай. За Перемогу!
— Дякую. Вгадав! — очі дивилися з німим зачудуванням.
— Що вгадав?
— Моє ім’я.
— Ім’я?
— Так. Мене звати Вікторія. Пе-ре-мо-га.
— Твій крик не здався мені переможним.
— Бо я злякалася.
— Теж мені — Перемога!
— Не смійся. Перемога — жіночого роду. Вона — жінка. Тому здобути її — нелегко.
Остаточно переконавшись, що небезпека більше не загрожує, торкнула хлопця під вухо мокрими від сліз губами, подала руку й повела до зали, де на столі сніжно біліла скатертина, стояв глек, а на тарілці лежало два яблука.
— Одначе якби не я, німець заввиграшки справився б із тобою.
— Думаєш?
— Переконаний.
— Ходи за мною.
Взяла за руку. Штовхнула ногою німця, біля якого набігла калюжа крові.
— Бачиш?
— То й що? Це я його так. Прикладом.
— У живіт?
— Живіт?
Нахилилася над забитим, витягла з тіла закривавлений ніж.
Кинула його до ніг очманілому від побаченого за світанок хлопцеві. Зникла в кімнаті. За мить повернулася у короткій шерстяній спідниці й великуватій гімнастерці з акуратно заштопаною діркою трохи вище серця.
Мовчки покрутив головою. Без слів намалював рукою невеличке, розміру кулі, коло.
Буденно пояснила:
— Пораненого врятувала. Півроку виходжувала. Попросила на згадку.
Глянула на годинник.
— О, за двадцять хвилин п’ята. Скоро виступаємо. Чого мовчиш, мій славний герою?
Степан вхопив дівчину за руку, потяг до кімнати, де на столі так і стояли склянки з вином.
Підняв свою. Дзвінко вдарив нею об дівочу склянку:
— За тебе, Вікторіє!
— І за Перемогу!
Sandra OLEK
