Курси НБУ $ 26.11 € 30.62
Вікторія. Бо переможниця

Фото YouTube.com.

Вікторія. Бо переможниця

Він витяг її з-під німця. Мертвого. Живого встиг убити, ударивши прикладом по голові, коли  почув  із будинку, повз який проходила їхня рота,  жіночий приглушений  крик: «А-а!»

— Ти диви, фріц, замість про Боже царство, про що у піст думає, —  тихо свиснув під широкі вуса гвардії старшина. —  Ану, Сидоренко і Мурзян, розберіться.

Сидоренко, молодий хлопчина, крикнув:

— Я сам! — і тихо торкнувся рукою за клямку. 

— Давай, — дозволив старшина.

Врятована ним невисока на зріст дівчина одразу ж зірвалася на ноги, однією рукою стягла на тугих грудях порвану кофтинку,  а другою провела по  очах, наче розганяючи сутінки, що заповзали в кімнату. Остаточно переконавшись, що небезпека більше не загрожує, торкнула хлопця під вухо мокрими від сліз губами, подала руку й повела до зали, де на столі сніжно біліла скатертина, стояв глек, а на тарілці лежало два яблука. 

Одне, більше, дала хлопцеві. І він жадібно, наче тамуючи ностальгію за домівкою, перед тим, як вкусити,  довго мовчки крутив його у руках.

— Згадуєш своє село?

— Так.

— Розкажи.

Він відкусив великий шматок яблука, захлинувся соком, здригнувся від насолоди, що  завібрувала тілом. Його молоді зуби  повільно знищували шматочки  плода, щомиті все ближче наближаючи до батьківської хати, і він заговорив.

— Як добре, що ти прийшов, —  сказала, коли закінчив розповідь.

— Злякалася? — повів очима в бік кімнати з убитим.

— А ти б зберіг хоробрість, якби був дівчиною?

Не  став грати  героя.

— Певно, що ні.

— І мені серце рвалося, коли він, коли його руки,  смердюче пітняве тіло, липкі губи до моїх, до мого. Аж голова замакітрилася. Просила не займати. Не слухав. І пропав. А тобі щиро дякую. Мій герою, — сказала просто і ніжно.

Хлопець одразу ж відчув себе кимсь на зразок Того, в Якого вчили не вірити в школі і Якому вечорами таки потай молились мати і баба.

Підійшла. Стала майже упритул. Війнула запахом популярного до війни одеколону.

— Давай вип’ємо, —  налила вина.

— Давай. За Перемогу!

— Дякую. Вгадав! — очі дивилися з німим зачудуванням.

— Що вгадав?

— Моє ім’я.

— Ім’я?

— Так. Мене звати Вікторія. Пе-ре-мо-га.

— Твій крик не здався мені переможним.

— Бо я злякалася. 

— Теж мені — Перемога!

— Не смійся. Перемога  —  жіночого роду. Вона — жінка. Тому здобути її — нелегко.

Остаточно переконавшись, що небезпека більше не загрожує, торкнула хлопця під вухо мокрими від сліз губами, подала руку й повела до зали, де на столі сніжно біліла скатертина, стояв глек, а на тарілці лежало два яблука. 

— Одначе якби не я, німець заввиграшки справився б із тобою.

— Думаєш?

— Переконаний.

— Ходи за мною.

Взяла за руку. Штовхнула ногою німця, біля якого набігла калюжа крові.

— Бачиш?

— То й що?  Це я його так.  Прикладом.

— У живіт?

— Живіт?

Нахилилася над забитим, витягла з тіла закривавлений ніж.

Кинула його до ніг очманілому від побаченого за світанок хлопцеві. Зникла в  кімнаті. За мить повернулася у  короткій шерстяній  спідниці  й великуватій гімнастерці з акуратно заштопаною діркою  трохи вище серця.

Мовчки покрутив головою. Без слів намалював рукою невеличке, розміру кулі, коло.

Буденно пояснила:

— Пораненого врятувала. Півроку виходжувала. Попросила на згадку. 

Глянула на годинник.

— О, за двадцять хвилин  п’ята. Скоро виступаємо. Чого мовчиш, мій славний герою?

Степан вхопив дівчину за руку, потяг до кімнати, де на столі так і стояли склянки з вином.

Підняв свою. Дзвінко вдарив нею об дівочу склянку:

— За тебе, Вікторіє!

— І за Перемогу!

Sandra OLEK