Курси НБУ $ 28.06 € 33.00
Щоб не зламатися,  не занепасти духом,  треба знайти мотивацію до життя

Подружжя Медведєвих, яке замінило батьків одинадцятьом сиротам, у Клеванському тунелі кохання.

Фото з «Фейсбуку» Тамари Медведєвої.

Щоб не зламатися, не занепасти духом, треба знайти мотивацію до життя

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

…що молоді люди, які змушені заробляти на чужині, залишаються патріотами своєї країни

Суботнього дня, після того, як попрацювала на городі у своєму Любчі Рожищенського району, сідаю в автобус, який довезе мене до Луцька. Заплативши за проїзд, умощуюся зручніше біля вікна — люблю зазвичай спостерігати за пейзажами, які кожної пори чудові. Бо ж то все — природа, частинкою якої ми є. Залишається хіба дивуватися, що недавно засаджували, засівали поля, а ось уже і зібрали чи збирають урожай.

Та цього разу моя маленька мандрівка склалася дещо по–іншому. І це «по–іншому» визначилося завдяки пасажирові, який став моїм сусідом в автобусі, — любченцеві Івану Мельнику. Ми з ним інколи бачимося в селі. І завжди чую від молодого чоловіка одне і те ж: «Тьоть Кать, як я вдячний вашому чоловікові!» І тепер було саме так. Він укотре висловив подяку на адресу мого покійного Миколи, котрий, як сказав Іван, допоміг йому знайти свою життєву дорогу. Зокрема підказав юному випускникові середньої школи, що на заводі «Мотор» у Луцьку (там багато років працював мій чоловік) можна здобути хорошу спеціальність зварника. Іван освоїв аргонну зварку, завдяки чому зараз має добрий фах і уже не один рік їздить на заробітки в Польщу, і того дня вирушав за кордон.

Дорога до Луцька з усіма зупинками займає не менше години. Тож цього разу я почула не лише звичну подяку, а й дізналася багато невідомого мені із життя Івана. Виявляється, освоївши професію зварника, він не затримався на заводі — пішов вчитися у виші. Достеменно не вникала в те, який факультет закінчив, але вловила, що в його назві фігурують «зовнішньоекономічні зв’язки». І ось така іронія долі: Іван, ставши заробітчанином, справді налагодив для себе їх. Починав працювати в містах, що недалеко за Бугом, а згодом добрався до Гданська. Там, як розповів, трудиться на ремонті (чи, може, й будівництві) кораблів. Особливо наголошував, що він — один українець серед поляків.

А ще почула від Івана про службу в зоні АТО. Був якраз на заробітках, коли вдома рідні одержали повістку на мобілізацію. При нагоді в телефонній розмові повідомили йому про це. Іван не робить секрету з того, що мати не наполягала на тому, аби він негайно повертався додому. Може, думала, що син і не стане ризикувати життям. Та де там! «Я не буду ховатися», — сказав і невдовзі прибув у Любче, щоб з’явитися в районний військкомат. Відслужив. Слава Богу, повернувся живим і здоровим. Але по–новому, зріліше став дивитися на життя в Україні. Йому болить, що й досі (уже п’ятий рік!) гинуть хлопці. А в багатьох тих, хто вцілів, травмована психіка. Щоб не зламатися, не впасти духом, розмірковував Іван, треба, аби в людини була в житті мотивація.

Нею для чоловіка є те, що їхня багатодітна сім’я декілька років тому взялася за будівництво нової хати. І збудували, вселилися. Але ще багато що треба доробляти, аби в подальшому і в селі жити зі всіма зручностями. А для цього потрібні кошти. Ось і їздить молодий чоловік у Польщу і тішиться, що працює, маючи хорошу спеціальність, на рівні з поляками, а відтак і заробляє непогано. Це додає йому впевненості в собі та натхнення. Можна тільки приємно подивуватися, що молоді люди, яких на чужині цінують краще, як удома, залишаються патріотами своєї країни.

…хто ж тепер слухатиме, як співає вітер в Октавині?

Є публікації, з героями яких прощаєшся до нових зустрічей, оскільки цікаво знати, як складеться в подальшому їхнє життя. Таким для мене став Микола Гром, який був одним єдиним хранителем села Октавин Володимир–Волинського району, перебравшись сюди, коли тут не стало жодної живої душі. Про нього у «Волині» була розповідь у лютому 2013 року, а згодом — на початку літа 2016–го. Поселившись в Октавині, Микола навчився слухати пісні вітру: «Як тонкий спів, то з півдня дме, як зі сходу, вже грубший голос — тоді аж шифер рве на даху. А як із заходу чи з півночі, то й ніби хата ворушиться…» З Божою поміччю, як казав самітник, давав собі раду — тримав птаство (і навіть корову якийсь час), поле засівав. Після публікацій ми телефонували одне одному: зрозуміло, що там, на відлюдді, хочеться з кимось поговорити, а мені цікаво почути, що нового в житті самітника. Та ось Микола перестав відповідати на дзвінки, і тоді я набрала номер фермера Володимира Оніщука, поля якого неподалік від його хати.

«Я не стану ховатися», — сказав і невдовзі прибув у Любче, щоб з’явитися в районний військкомат. Відслужив. Слава Богу, повернувся живим і здоровим.

— Знаєте, нема в Октавині вже Миколи. — сказав він. — Ніхто там не хазяйнує — заростає все бур’яном. Чув, перебрався самітник у Ласків. А номер телефону в нього інший, тому й не можете знайти.

Вийти на свого героя тепер уже було справою кількох дзвінків у Зарічанську сільську об’єднану громаду, до якої належить Ласків, де мені підказали потрібний номер. І ось чую голос недавнього хранителя Октавина, дивака чи монаха, як його ще називають (Микола Гром жив якийсь час у Низькиничівському монастирі, настоятель якого отець Вікентій дав благословення на те, щоб він носив підрясник). І уже, як кажуть, із перших вуст дізнаюся, що він покинув Октавин. Чи шкодує за цим обійстям серед полів, що стало частинкою його життя? Так, як сам сказав, не задумуючись. А перебрався в Ласків, де в нього була хата, яку колись віддавав під церкву, бо «нема здоров’я тримати хазяйство». Оскільки треба за щось жити, то знайшов роботу в Суходолах — на приватній фірмі влаштувався сторожем. «З Ласкова туди ближче добиратися — не те, що з Октавина».

Мимоволі пригадалися Миколині слова з приводу того, чим вабило його життя на відлюдді: «А мені тут краще, спокійніше на душі. Я люблю бути сам, наодинці з тишею. Рано встаю, молюся… У Біблії написано, що людина — то Господнє творіння, Бог сотворив її за своєю подобою. Вона повинна любити все, що він дарував, — і природу з її красою теж. Я з молитвою встаю і лягаю…»

Нагадую Миколі про це, сказане ним, і чую у відповідь, що духовне життя його не змінилося. Він так само живе з молитвою. І ті люди, яким допомагав своїм даром, коли жив в Октавині («яйце виливаю, льон спалюю, молюся»), його знаходять і в Ласкові, якщо є потреба. І ще така згадка про Октавин:

— То уроки життя… Я пересвідчився, що навіть коли ти нічого не маєш, але надієшся на Бога, віриш йому, то не пропадеш. Бувало, взимку замете чи навесні дорогу польову так розвезе, що нікуди не вибратися. І в цю скрутну хвилину Бог посилав завжди мені людину.

…Знаючи про самітника серед полів, ця «людина» брала буханець хліба, ставала на лижі, як «дядя Ваня із села Гряди Іваничівського району», і добиралася до Миколи в Октавин.

…бути чи не бути у «Фейсбуці»

Недавно натрапила на статтю, у якій ішлося про те, чим стає для людини ця соціальна мережа і що вона виграє, коли відмовиться від неї. Хоча не вважаю себе тією, хто кожних п’ять хвилин мусить включитися у «Фейсбук», тобто стає залежною, все ж прочитала публікацію. Привернув увагу такий висновок: «Фейсбук» — це частина великої бази даних, яка використовується в чиїхось цілях. Головне ваше завдання — переглядати рекламу, витрачати гроші на ігри, щоб сайт міг збагатитися. А до того, що відбувається з вами, соцмережі немає ніякого діла…»

Одне слово, проблема в тому, що за останні 10 років люди забули, для чого взагалі було створено соцмережі. Вони більше не допомагають знаходити когось, спілкуватися чи підтримувати стосунки і перетворилися на пастку. Оновлення статусів та «лайки» стали для користувачів такими ж необхідними, як сигарета для курця. Це залежність і робота, від якої людина нічого не отримує. У прочитаній статті не було рекомендації про видалення із соціальної мережі, що позбавить від такої роботи, яка нічого не дає (просто рідше заходити на неї), але я подумала саме про це. Чи змогла б я обійтися зараз без «Фейсбуку»? І щиро собі зізналася: якби до цього дійшло, то мені було б прикро. Адже тоді я не мала б можливості зустрічатися віртуально з героями своїх публікацій.

Це ж як було приємно побачити романтичне фото, зроблене у Клеванському тунелі кохання, подружжя Медведєвих із Олександрії, що поблизу Рівного, яке створило дитячий будинок сімейного типу! Воно було ще однією ілюстрацією до того, які це незвичайні люди, котрі поділилися своєю великою любов’ю з одинадцятьма дітьми–сиротами однієї родини, яким випала непроста доля.

А ще одна подружня пара, про яку теж розповідала в сторінці «Любить! Не любить», — отець Олександр, настоятель храму Марії Магдалини в Луцьку, і матушка Ірина. Час від часу бачу їхні знімки у «Фейсбуці» і знаю завдяки цьому про їхні і храмові, і сімейні свята, про те, куди пролягла дорога цих любителів мандрівок. А коментарі Петра Кравчука з Любешова — літератора, краєзнавця, який продовжує дивувати рекордами Волині, — це ніби зустрічі з цією цікавою, навдивовиж творчою людиною, спілкування з нею. Ну як позбавити себе такої розкоші?! Тож якби постало питання — бути чи ні у «Фейсбуці», то, звичайно, перевага надалася б першому.