Курси НБУ $ 28.06
«Ми стали враз багатодітними –  і дуже радіємо з цього»

Сімейство Мартинюків на прогулянці.

Фото з домашнього архіву родини МАРТИНЮКІВ.

«Ми стали враз багатодітними – і дуже радіємо з цього»

Про те, що цьогорічна перша і поки що єдина трійня на Волині народилася у подружжя Мартинюків із Ківерців, ми повідомляли навесні — відразу після появи на світ немовлят. Але ще тоді, коли мама з ними перебувала у Луцькому клінічному пологовому будинку, була домовленість з нею, що як тільки дітки трошки підростуть (будуть готові до зйомок), ми з ними зустрінемося. Дуже хотілося поспілкуватися із сім’єю, яка ростила одного сина, а тепер он яка багата. І щаслива, сповнена позитивних емоцій — з таким відчуттям покидала оселю, де живе любов

«Отець іван, який нас вінчав, похрестив і всіх наших малят»

Їдучи у Ківерці, наперед уявляла, що побачу заклопотану і втомлену маму. А мене зустріла мила, усміхнена і по-дівочому струнка молода жінка, яка зовсім не вписувалася у стереотип, що вже склався, коли йдеться про сім’ю, де народилася трійня. І відразу скажу, що перше враження у подальшому спілкуванні ні на йоту не змінилося. Це був той випадок, коли все почуте засвідчувало: ти потрапила в дім, де живе велика любов, яку діти лише зміцнюють.

А як зародилося кохання? З приводу цього Олена розповіла:

— Ми познайомилися з Василем, коли я була ще школяркою–старшокласницею. В одній компанії зустрічали 2004 рік. Ніяких побачень після цього ще не було — просто часто відпочивали разом зі спільними друзями. Зустрічатися почали лише згодом.

Судячи з того, що одружилися Мартинюки, коли Олена мала вже 22 роки (Василь на рік старший), ці зустрічі затягнулися. Була навіть тривала перерва у їхніх побаченнях.

— І якби не наполегливість Василя, — каже жінка, — то ми б, може, і не були разом. Мене з самого початку трохи відштовхувало те, що він занадто мене любив. Мій майбутній чоловік був ревнивий, хотів, щоб ми були всюди разом. А коли тобі 20, то здається, що ще рано бути чимось зобов’язаною. До цього треба дорости…

Про освідчення пам’ятний спогад:

— Перед «Променем» у Луцьку це було. Василь, припавши на одне коліно, з трояндами в руках сказав, що любить. А я, до речі, аж перед самим нашим весіллям (тобто минуло ще зо два роки) зізналася у своїх почуттях. Це сталося тоді, коли зрозуміла, що Василь — моя людина, з якою я хочу бути все своє життя.

Настав час, коли їхні батьки натякнули, що, мовляв, досить уже тих зустрічей — пора одружуватися. А оскільки Олена й Василь на той час все одно були майже увесь час разом, то, як пригадує сьогодні жінка, поїхала зі старшою сестрою до Луцька й купила білу сукню.

І якщо зазвичай після торжества наречені вирушають у весільну подорож, то вони вирішили відпочити на морі ще до одруження. Повернулися, як мовиться, з корабля — на бал. 17 жовтня 2010–го було весілля.

— У рацсі, по правді, — говорить Олена, — ніяких трепетних відчуттів не пережила. Все стандартно й банально. Пар наречених було багато — потік людей до нас і після. Жива черга. Обмінялись обручками — і готово! Вийшли, нічого не відчувши. А ось у храмі — інша справа. Там я зрозуміла, яку відповідальність взяла на себе: шлюб — це навічно, це ми із чоловіком «разом у горі й радості до останніх днів свого життя». Отець Іван повінчав нас у соборі міста Ківерці. Він і дітей усіх наших хрестив, став для нас сімейним духівником.

Пам’ятний весільний день.
Пам’ятний весільний день.

«Лєна, ти тільки не плач, все у нас буде добре»

При всіх серйозних намірах на сімейне життя, народження первістка подружжя відкладало «на потім». І їхній старший син Артем народився аж через 5 років після весілля.

— Василь відразу був настроєний на поповнення сім’ї. А мені хотілося довчитися, зробити кар’єру (коли ми одружувалися, я була на 4-му курсі Міжрегіональної академії управління персоналом у Луцьку, здобувала спеціальність фінансового менеджера), уже підпрацьовувала у ківерцівському дитячому будинку «Сонечко». А як одержала диплом, то зрозуміла, що не хочу бути економістом-бухгалтером. Це здалось мені нудним. Тож тільки-но одержавши одну освіту, вирішила вступати до Кам’янець-Подільського університету імені Огієнка. Вчилася вже на заочному відділенні. А коли через чотири роки одержала диплом педагога логопеда-психолога і працювала за цим фахом у «Сонечку», то зрозуміла, що чекаю дитину — нашого Артема.

 Якщо хтось дізнається, що має народитися трійня, то нехай не боїться. Треба завжди думати одне: все буде добре.

А мені, звичайно, хочеться почути про той день, коли Олена дізналася, що її друга вагітність — багатоплідна. Аж трійня!

— Це й досі пам’ятається, — каже жінка. — Ми поїхали до Луцька, у кабінет ультразвукової діагностики неонатального центру обласної дитячої лікарні. Знаючи, що і в моїй родині, і в чоловіковій були близнята, думала: «Хоч би не двійня». Серце щось передчувало. І недарма. Лікар В’ячеслав Фоменко щось довго дивився на монітор. Я почала переживати. Ще більше захвилювалася, коли він покликав до себе колегу-фахівця. Лежу і, як кажуть, сивію, бо в голові різні страхи про дитячу патологію, яку виявляють під час вагітності. І тут Фоменко каже: «У вас — трійня». У мене покотилися сльози. Не те що злякалася — просто було якесь панічне відчуття: як це все має бути? Василь, який сидів поряд і тримав мене за руку, сказав: «Лєна, ти тільки не плач. Все у нас буде добре». Хоч сам, бачу, аж побілів. Але ж тримався — мужчина!

Слава Богу, вистачило сили і здоров’я виносити трійню. І, як для такої багатоплідності, самопочуття під час вагітності, за словами жінки, було чудове. Хоч, правда, останні кілька місяців вона ночами будила чоловіка, щоб він допоміг їй перевернутися з одного боку на другий. Самій це зробити було вже важко. А 13 березня цього року дітки з’явилися на світ з допомогою кесаревого розтину (оперував породіллю головний акушер–гінеколог області Роман Савка). І, як для трійні, вони мали хорошу вагу — 1800, 2450 і 1620 грамів. Жінка могла б багато розповісти, як не просто було, коли її Поліна, Вероніка і Вадим (так назвали немовлят) десять днів лежали в кювезах у реанімації, потім аж до місяця вона з ними перебувала в неонатальному центрі обласної дитячої лікарні. Але, не вдаючись у деталі, Олена каже, адресуючи свої слова подружнім парам:

— Якщо хтось дізнається, що має народитися трійня, то нехай не боїться. Треба завжди думати одне — все буде добре. Ось тільки, коли народився Артем, то я вийшла на роботу, як йому виповнилося лише три з половиною місяці. Півдня чоловік був з ним, а я на роботі, і навпаки. Тепер же, коли Бог послав нам трійню, Василь зразу сказав, що не справиться. Тож він працює, а я вдома. Хоч, до речі, думав розрахуватися, щоб якийсь час допомагати мені. Тільки ж це не реально, бо на грошову допомогу держави, яку одержуємо на дітей, не вижити. На одні памперси скільки то йде.

Чи дуже важко з трьома дітьми? Коли про це зайшла мова, Олена висловилася так:

— Я не скажу, що так уже й трудно. Мабуть, тому, що я готувалася до чогось страшного, начитавшись в інтернеті відгуків батьків із трійнею. Я емоційно настроювалася до такого випробування, коли півроку — без сну. А зараз можу говорити, що з першою дитиною, нашим старшим сином, було легше фізично, але важче емоційно. Бо через все треба було пройти вперше. Звичайно, коли перші діти і відразу трійня, то без досвіду це дуже важко. Таким батькам співчуваю.

Малюкам уже 6 місяців – мамі є що тримати.
Малюкам уже 6 місяців – мамі є що тримати.

«Є різні жінки, і вони заслуговують різних квітів. Ти достойна троянд»

Олена і Василь Мартинюки у шлюбі восьмий рік. І приємно було почути від жінки, що з часом їхні почуття не вбиває щоденна рутина — вони ще міцніші. Чоловік–романтик (а саме так Олена не раз називала свого Василя) був вдячний їй, коли подарувала старшого сина. Ця вдячність потроїлась, коли у сім’ї з’явилися Поліна, Вероніка і Вадим. Як колись він освідчувався з трояндами, так і досі ці квіти дарує дружині.

— А мені більше подобаються ромашки, — каже Олена. — І перші роки я чоловікові говорила про це, але він уперто не реагував на моє: «Подаруй щось простіше». А якось я від нього почула слова, які все поставили на своє місце: «Є різні жінки, і вони заслуговують різних квітів. Ти достойна троянд. І я даруватиму тобі тільки їх». Після цього подумала: «Ну що ти ще хочеш від свого чоловіка? Заспокойся…» Зрештою, звикла, що в мене не може бути інших квітів.

Я вже говорила, що Олена з першої миті нашої зустрічі здалася найбільшою оптимісткою серед мам, котрі ростять трійню, про яких свого часу розповідала на сторінках газети. І цей оптимізм, думаю, не лише завдяки тому, що, маючи одну дитину, вже емоційно була готова до складнішого випробування. Відчуття того, наскільки вона є коханою, — теж велика «підмога». І хоч ми в основному спілкувалися з Оленою, бо Василь був на роботі (він працює в охороні Ківерцівської школи-гімназії), згодом розмовляла з ним по телефону. На запитання, ким для нього є його дружина, почула:

— Це мій світ. Моя Олена — найкраща жінка на землі. А діти, подаровані нею, — неоціненне моє багатство. Скільки вистачить у мене сил, буду трудитися і забезпечувати їх…

А ще чоловік сказав, не знаючи, що я це чула від Олени:

— З роками, буває, в молодих пар почуття витісняються звичкою. У нас цього нема — наша любов ще міцніша.

«Місцева влада не тільки флешмоб подарувала, а й виконує свою обіцянку»

Коли у квітні ківерцівську трійню виписували з неонатального центру обласної дитячої лікарні, то сюди завітав міський голова Володимир Жгутов. Він привітав батьків та вручив сертифікат на потреби малюків. А дитячі танцювальні колективи з Ківерців порадували флешмобом. Одне слово, гарно було. Чи ж на цьому увага до подружжя, яке ростить трійню, не закінчилася?

— Влада не тільки тоді влаштувала нам свято, — розповідає Олена. — Міський голова і депутатський корпус не забули й виконують свою обіцянку у наданні нашій сім’ї допомоги у придбанні житла. Уже виділили 200 тисяч гривень. І районна рада обіцяла стільки ж зі свого бюджету. Ми вже зробили перший внесок для придбання трикімнатної квартири у новобудові. Коли одержимо всі кошти, які нам обіцяні, то це буде трохи більше половини вартості нового житла. У такому невеличкому місті, як Ківерці, це суттєва допомога. Ми всім дуже вдячні. Будинок, в якому будемо жити, планують здати в експлуатацію до кінця року. Забудовник, до речі, йде нам назустріч, обіцяє відстрочку з оплатою. І квартиру ми вибрали, за бажанням, на першому поверсі, щоб простіше було виходити зі своїм «екіпажем» на прогулянку. Звичайно, якби ніхто нічим не допоміг, то ми б не мали претензій. Це наші діти — наші проблеми. Самі б тягнулися — колись би заробили на будинок чи на квартиру. Тим більше приємна така увага.

А поки що подружжя Мартинюків живе у будинку батьків Олени, як і відразу після весілля. Хоч уже й назбирали грошей і купили одну кімнату, але так туди і не встигли перебратися. Бо коли народилася трійня, то стало зрозуміло, що там їхньому сімейству буде тісно. У гурті з малюками легше, бо ж і бабуся, коли після роботи чи у вихідні вдома, старається допомогти. Діток троє, а в мами лише пара рук. Але, напрошується висновок із почутого, всім вистачає тепла і любові.

— Хочуть на руки (тоді по–особливому плачуть — не плачуть, а хникають) — беремо, — каже Олена. — Їх треба колихати, цьомати, захоплюватися ними. Бо найстрашніше, коли діти недолюблені. Я, працюючи у дитячому будинку, куди потрапляють малюки з непростою долею, знаю, що це таке.