Не раз виходив із операційної під бій курантів

«Іти на біль, немов на бій…»

Аби спростувати усталену думку, що хірурги з роками черствіють серцем, Любомир Дмитрович поділився найсокровеннішим — ​прочитав кілька строф своїх поезій, які народжувалися не тільки після професійних тріумфів. І про те, як нелегко буває «смерть у дорозі перейняти», і про неймовірну напругу, «бо ж ріжем не ножем, а лезом мозку…», і про постійну бойову готовність, «що не спитає, день то є, чи ніч, чи сповила тебе утома…»

Як правило, викликають на роботу у найбільш непідходящі моменти. Якось 31 січня зібралися усім колективом на корпоративну вечірку, як тепер модно казати. Об 11­й сідаємо за столи, а мені телефонують: «Дмитрович, привезли дитину з «гострим животом», треба рятувати». Я бігом у лікарню, зібрав операційну бригаду — ​і до роботи. Пощастило, що не було ускладнень. Встиг ще повернутися у ресторан, Новий рік з колегами зустрів, а вранці пішов до маленької пацієнтки, а вона вже посміхається…

Цю історію наш співрозмовник пригадав з нагоди прийдешніх свят, але скільки було в його практиці випадків, які залишали глибокі зарубки на серці! Торік на початку грудня наша газета розповіла про нещасний випадок на залізниці. 42­річний чоловік працював обхідником колії і потрапив під потяг, який відрізав йому обидві ноги на рівні стегон, розтрощив кістки і добряче потовк усе тіло. Ситуацію ускладнювало те, що біда сталася у полі, далеко від переїзду. Поки знайшли спосіб доправити потерпілого до автомобіля «швидкої», він буквально стік кров’ю, далися взнаки і наслідки важкого травматичного шоку.

Любомир Дмитрович того дня повертався з дружиною із санаторію. У Карпатах хурделило, тому поїздка була важкою, втомливою. Але Валіхновський не зупинявся упродовж усієї дороги, неначе хтось підганяв його.

Найголовнішою людиною у своєму житті наш співрозмовник вважає батька, греко-католицького священика.

— Тільки заїхав у двір — ​дзвінок із приймального відділення лікарні. А я ж після 6 годин перебування за кермом. Останній день відпустки. Але хіба це мало значення…

Пацієнта вдалося врятувати. І, як виявилося, уже вдруге в його житті хірург був у якості ангела­охоронця. Понад 40 років тому, коли потерпілий був ще немовлям, у його дихальні шляхи потрапила гарбузова насінина. Дитина опинилася за крок до смерті. Невідкладне хірургічне втручання, рішучі, грамотні дії тоді ще молодого фахівця вберегли від непоправного.

Нині той чоловік звикає ходити на протезах. Любомир Дмитрович каже, що 3 грудня телефонував цьому «похреснику», вітав із третім днем народження. Своїх заслуг хірург не переоцінює, бо вважає, що лікар — ​лише інструмент у руках Господа.

Найголовнішою людиною у своєму житті наш співрозмовник вважає батька, греко­католицького священика, який не втомлювався повторювати синові: «Любку, з людьми будь людяним, роби іншим добро. Не можеш велике, роби хоч маленьке». Свого одинака він змалку привчив до дисциплінованості.

— Тато о 7.45 завжди був у церкві, щоб рівно о 8­й почати відправу. І я завжди на роботу приходжу на 15 хвилин раніше, — ​з вдячністю говорить Любомир Дмитрович. — ​Кожну операцію починаю з молитви. І сини мої, Ростислав і Тарас, які теж стали хірургами і досягнули більшого, аніж я, так роблять. Бо це — ​головний батьківський урок.

«Операційний стіл — ​не ешафот…»

Перш ніж стати рядком вірша, ці слова були підтверджені професіоналізмом автора. Своїм кумиром Любомир Валіхновський вважав і досі вважає академіка Олександра Шалімова, засновника і директора Інституту хірургії і трансплантології, який провів першу вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і запровадив нові методи операцій при онкологічних захворюваннях, патологіях органів травлення, судин, займався і трансплантацією серця. Блискучий хірург охоче ділився досвідом, навчав молодь. Любомир Дмитрович досі захоплюється його талантом:

— Я завжди просився «на спеціалізацію» в Інститут Шалімова. Їздив разів 6, тоді нам виписували відрядження на місяць, за такий час можна було підтягнути фаховий рівень. За роботою Олександра Олексійовича зблизька спостерігав усього один раз, пощастило бути четвертим асистентом. Хотілося брати участь в операції, а не просто не заважати світилу. Один раз, правда, отримав затискачем по руці за зайвий рух, але коли виходили, Шалімов запитав мене: «А ти откуда?» І це всі сприйняли як похвалу.

У листопаді минуло 100 років від дня народження академіка, до його ювілею був приурочений Всеукраїнський з’їзд хірургів, у якому Любомир Валіхновський брав участь. Досі продовжує вчитися. З повагою відгукується про обласного спеціаліста з хірургії Ігоря Бабіна, який не тільки в управлінні охорони здоров’я з паперами працює, а реально бере на себе всі найважчі операції. З батьківською гордістю зізнається, що нині часом консультується і зі своїми синами, любить бувати у знаменитій столичній клініці Valikhnovski Surgery Institute. Її засновник — ​Ростислав Валіхновський — ​переможець цьогорічного рейтингу лікарів­професіоналів, а його дітище визнали найкращою клінікою пластичної хірургії 2018 року. Глава династії пишається успіхами сина, який бере участь у телепроектах, повертає людям красу, відновлює здоров’я, і часто робить це на засадах благодійності.

А от у своїй практиці Любомир Дмитрович найекстремальнішим вважає випадок, коли пацієнткою їхньої нібито провінційної лікарні стала операційна сестра з Національного інституту серцево­судинної хірургії Амосова.

— Вона їхала поїздом з Києва до Львова і в дорозі відчула сильний біль у животі. Дотерпіла до станції Турійськ, викликали їй «швидку», привезли до нас. Коли довідався, що хвора працює з відомими київськими хірургами, хотілося довести, що й ми не в тім’я биті. Аби не допустити перитоніту, треба було терміново видаляти жовчний міхур, з чим я справився за 20 хвилин. І вже збирався зашивати, аж бачу: кров у черевній порожнині чомусь занадто темна. Глянув — ​зіниці розширені, біда, пацієнтка у стані клінічної смерті. Кинувся робити масаж серця, схопив дефібрилятор. Сам Бог допоміг мені її оживити, — ​згадує Любомир Дмитрович. — ​Потім виявилося, що три ребра зламав, поки реанімував. Але хвора зі знанням справи за це тільки подякувала, мовляв, діяв правильно, інакше б серце не запустив.

Нині Любомир Дмитрович разом із дружиною Марією Антонівною, яка теж працює лікарем, приймають новорічні вітання від сотень колишніх пацієнтів, які дякують їм за професіоналізм і людяність.