Колекціонуймо не речі, а відчуття й емоції - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.96 € 30.47
Колекціонуймо не речі, а відчуття й емоції

Головне — бачити світ в усьому його розмаїтті.

Волинь-нова

Колекціонуймо не речі, а відчуття й емоції

Коли 2018–й добігав фінішу, «Фейсбук» зробив мені приємний сюрприз — подав колаж із тих фотознімків, які я виставляла впродовж року. Тобто, нагадав про моменти, якими найбільше тішилася. І виявилося, що в основному це світлини з подорожей — дальших і ближчих...

Це був своєрідний фотозвіт року, що минув і подарував мені здійснення давньої мрії. Я побувала в Італії. Були Флоренція, Рим, Ватикан. А головне — Венеція. До цього середньовічного міста на воді я з юності ставлюся з особливим пієтетом. Пройшлася головною площею Святого Марка перед однойменним собором, вузенькими вуличками — справжнім лабіринтом, прокаталася річковим трамваєм по Гранд–каналу — центральній вулиці, милувалася гондолами... Слухаючи екскурсовода, намагалася уявити Венецію під час затоплення, коли туристам доводиться ходити по коліна у воді. Зате, як у кінці жовтня у Венеції через штормові вітри близько 75 відсотків території міста затопило, то вже, споглядаючи телесюжети, могла порівняти, який вигляд мала Венеція і якою вона була півроку тому. З одного боку — це так романтично походити по пояс у воді (як свідчили телекадри,було саме так), а з іншого — через стихію, за висновком спеціалістів, собор Святого Марка «постарів за добу на 20 років». Великої шкоди завдано його підлоговим мозаїкам, бронзовим візантійським кріслам, мармуру і колонам.

 І якщо кажуть, що по–справжньому щасливою людину роблять не речі, а відчуття, то я приєднуюся до тих слів.

«Фейсбуківський» колаж із фотознімками — ілюстрація того, що для мене однаково пам’ятні подорожі і за кордон, і рідною Україною. Пригадую, тільки–но повернулася з Італії, колектив редакції «Волині» вирушав через день у Київ та Чернігів. І я не могла цієї поїздки пропустити. Якщо Чернігів відкривала для себе, оскільки у цьому найпівнічнішому місті України ніколи не бувала, то столиця — ніби й не новина. Але в цьому є і своя цінність ще однієї зустрічі з містом, яке знаєш з юності. Саме до Києва я приїхала влітку 1965 року після закінчення середньої школи — вступала до столичного університету імені Тараса Шевченка. Невдалою була спроба. Зате у мене з того часу зберігся спогад і про Хрещатик, і про Ботанічний сад. Тож минулорічної весни, гуляючи бузковою алеєю, згадувала те літо, від якого відділяє вже більш як півстоліття. Не покидала думка: як давно це було і в той же час — так недавно.

А ще серед світлин на моїй сторінці в інтернет–мережі були ті, на яких зафіксована рання весна у Луцьку — на клумбах фіалки зацвіли, озеро Світязь червневої пори — хвилі набігають одна на одну, немовби на морі, дамба вздовж Стиру — в обрамленні золотого багатства дерев... Одне слово, все те, що дороге мені і миле. І воно вже не десь далеко, а вдома, на рідній Волині. І якщо кажуть, що по–справжньому щасливою людину роблять не речі, а відчуття, то я приєднуюся до тих слів. Хочеться більше подорожувати, насолоджуватися кожним прожитим моментом і колекціонувати спогади, відчуття й емоції. Адже це те, що завжди буде з нами.

Ось чому, зустрічаючи нинішній Новий рік, загадувала (і писала записочку, яку палила й кидала в бокал із шампанським), щоб 2019–й був із подорожами. Далекими чи зовсім близькими — це вже не так важливо. Головне — бачити світ в усьому його розмаїтті. А це може бути і чергове відрядження, зокрема, на улюблене Полісся, де люди щирі і відкриті, де природа неперевершена у своїй неповторності будь–якої пори року. Чи поїздка до Львова, де пройшло моє студентство. Тим більш, завдяки тому, що тепер там навчається мій найменший внук, маю гарну причину бувати тут частіше. І поповнювати «старі» відчуття та емоції новими.