Той, хто мешкає у шкільній бібліотеці

25-літній Михайло Розкошенко закінчив істфак й аспірантуру Вінницького педуніверситету з відзнакою. Історію любив і був готовий навчати любити її своїх учнів. Та молодим учителям без зв’язків і без досвіду роботи ось уже який десяток років в Україні важко знайти достойну роботу.

В обласному центрі у конкурсі на кілька педагогічних годин він програв, йому запропонували спробувати сили у сільській школі. «А чому б і ні? Матиму неабиякий досвід», — ​подумав собі молодий спеціаліст і за підтримки бабусі, теж педагога, вирушив у село Пиків Калинівського району, що на Вінничині (десь і мав рацію, бо про його неабиякий досвід сьогодні активно пишуть ЗМІ).

Михайла Розкошенка прийняли з радістю: молодих і завзятих учителів дуже потребували. Восени, навідуючись у шкільну бібліотеку, він ще не знав, що незабаром тут житиме… Спочатку Михайло зрозумів, що обіцяне службове житло на звання «службове» не тягне. Але проїзд із дому до села — ​це півзарплатні щомісяця. Отож він погодився на хату без зручностей (і зі зручностями надворі). Тим більше, відчував приязнь і в педагогічному колективі, і в учнівському.

 

Улітку бібліотеку перенесуть і зроблять у колишній книгозбірні йому житлову кімнату. 

Усе зіпсував осінній холод. Директор школи Петро Волосенко не приховував, що в тому будинку добре, коли надворі тепло: «Господар побоявся, що міський хлопець спалить хату, як розтопить грубу. Не дозволив. Вирішили вчителя поселити в бібліотеці. Так утримали його, бо хотів звільнятися».

Був ще один варіант — ​будинок колишнього голови колгоспу, у якому треба було платити лиш за світло і газ. Але це теж півзарплатні. У школі ж Михайло Розкошенко за «зручності» не платить. А ключ від бібліотеки його колега віддає йому справно, як тільки відпрацює свої півставки… Перспектива, за словами директора, теж є: улітку бібліотеку перенесуть і зроблять у колишній книгозбірні йому житлову кімнату.

Петро Волосенко чіпляється за будь-яку соломинку: «Розкошенку ще вертаємо за проїзд 30 відсотків вартості квитків. Проблема з учителями небувала по всіх селах». У райвідділі освіти кажуть, що дефіцит кадрів відчувають упродовж двох останніх років.
Це не просто сумна історія про Михайла Розкошенка (за іронією долі, навіть за прізвищем молодому чоловіку годився б інший рівень «розкошів») — ​це історія про молодого фахівця, вивченого за державні кошти, дуже потрібного державній школі, але покинутого в побутовій трясовині з мізерною оцінкою його праці. …Старші люди розповідали про «підйомні», а сучасні мусять розказувати про «принизливе»…

Моя свекруха на зорі свого вчителювання колись у селі винаймала кімнатку. Десь так, як у кіно «Весна на Зарічній вулиці». Тепер стільки фільмів про «як у житті»… Певна річ, це не вихід. Якісь висновки «здаля» робити важко, та все ж хочеться спитати людей з того села: «Мешканці Пикова, ви справді вважаєте, що якщо чиновники не беруться допомогти вчителю історії, то це і не ваша справа?!»