Цю карту французькою мовою у 1919 році українська делегація надала учасникам Французької мирної конференції, яка вирішувала долю країн та народів після Першої світової війни. До Української держави тут включено Кубань, Крим, Холмщину та Берестейщину.
Як сьогодні не втратити те, що загубили століття тому?
Рівно 100 років тому об’єдналась Україна. Це справді було грандіозно та унікально. Але закінчилося розбратом і утопленням новоствореної країни в крові
…От стоїть у центрі Києва вперше у своєму житті західняк — гуцул з-під Чорногори на прізвище Шекерик-Доників. Він захоплений красою Софії Київської та її мазепинської дзвіниці. А барвистий, багатий народний одяг цього чоловіка не може не привертати уваги, і «всі кияни задивляються на цього красеня-легіня — очей не можуть відвести»… Тільки вдумайтесь: предки цих, таких різних людей, сотні (сотні!) років жили в різних державах, але як тільки випала нагода 100 літ тому, ці українці з двох берегів Збруча твердо та добровільно заявили, що вони — один народ! І що Західноукраїнська Народна Республіка, яка постала на руїнах Австро-Угорської імперії, та Українська Народна Республіка, яка вирвалась із зубів Російської, творять єдину соборну Україну!
22 січня 1919 року на Софійській площі надзвичайно урочисто в присутності тисяч людей проголошено Злуку УНР та ЗУНР. Це не був формальний акт десь поза людськими очима, а була яскрава подія, яку готували не один місяць.
Ще 1 грудня 1918-го у Фастові представники двох українських держав уклали попередній договір про Злуку. Через місяць, 3 січня 1919 року, її ратифікував парламент Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) — Національна Рада. Це сталось у Станіславові (тепер — Івано-Франківськ) і відбулось абсолютно одностайно та натхненно. Спогади про ці дні залишив державний секретар закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський. Ось як він описує атмосферу в залі після одноголосного схвалення угоди: «З грудей усіх присутніх залунало грімке «Слава!», а потім зірвався дійсний ураґан оплесків, що тривав кілька хвилин. Чимало членів Ради і слухачів на галеріях плакало, а всі — старі, парламентарні бувальці — мали сльози в очах. Хтось із членів Ради зачав «Ще не вмерла Україна». Вся зала і галерії підхопили гімн єдиними устами і єдиним серцем. Ніколи в житті не чув і не співав я разом з іншими так грімко, так урочисто «Ще не вмерла».
Акт Злуки підписувала Директорія Винниченка та Петлюри, яка прийшла до влади, скинувши гетьмана Скоропадського. Прийшла на популістських, соціалістичних гаслах.
А потім у Станіславові вперше відбувся великий державний парад українських військ! Уже через кілька днів від Західної України було обрано 65 делегатів для поїздки в Київ задля проголошення Об’єднання та участі в роботі першого спільного парламенту — Трудового Конґресу. З них 57 представляли Галичину, 6 — Буковину, 2 — Закарпаття, тобто були делегати з усіх західних земель, що ще донедавна належали Австро-Угорщині. Ці двоє закарпатців, до речі, — представники невеликої, але завзятої Гуцульської республіки зі столицею у селищі Ясіня, яка від самого початку своє майбутнє бачила з Великою Україною.
Приймали західняків у столиці на найвищому рівні, з шиком — поселили в найкращому готелі, надали автомобілі та охорону із Січових Стрільців. Більшість із них вперше були княжому місті і, як згадує Цегельський, що очолював делегацію, вони були «одушевлені Києвом». «До Києва їхали галичани; з Києва вертали все-українцями. Під чаром соборности вони залишилися ними назавжди. Чар Києва — матері всіх городів українських, символу всієї України — був надзвичайний, — пише він і продовжує: — А з другого боку, кияни залюбилися були в галичанах, особливо в селянах. Вони були сенсацією цих днів. Уся преса вітала їх; щодня писала щось про них… Оця гостина 65-ти визначних представників Галичини, Буковини та Закарпаття у «матері руських городів» мала свою колосальну психологічну вагу. Їх поява на вулицях Києва, їх розмови із стрічними людьми, їх інтерв’ю у часописах, навіть їх ориґінальна ноша та діялект, мали величезне значення для пробудження всеукраїнської, соборницької ідеї серед киян та придніпрянців узагалі».
А потім було 22 січня — проголошення Злуки на вщерть заповненій Софійській площі, над якою багаторазово неслося «Слава Україні!». Це було «щось могутнє і незабутнє», коли «Україна ликувала». Наступного дня розпочав роботу Трудовий Конгрес — перший парламент, у якому спільно засідали східні та 65 західних українців! Уперше херсонець із південних степів та гуцул із Карпат разом будували спільне майбутнє. Але пропрацював Конгрес, хоч і дуже інтенсивно, лише тиждень. І то під звуки канонади — зі сходу сунули російські більшовицькі орди…
Основною силою, яка тоді боронила Україну, був кількатисячний корпус Січових Стрільців. Вони воювали відчайдушно, але не змогли стримати навали. Ще й тому, що значна частина війська, яке ще 22 січня браво крокувало київською бруківкою на святковому параді, розійшлась по своїх селах та хуторах, дехто і зброю прихопив. А що — більшовики пообіцяли землю…
Лонгин Цегельський згадував, що під час проголошення Злуки його охоплювали двоякі почуття. З одного боку, ейфорія, бо вже тоді усі усвідомлювали, що є учасниками події, яка залишиться у віках. З іншого — він бачив, що на відміну від ЗУНР, де владі твердою рукою швидко вдалось установити порядок та створити армію, УНР все більше скочувалась у хаос. Акт Злуки підписувала Директорія Винниченка та Петлюри, яка прийшла до влади, скинувши гетьмана Скоропадського. Прийшла на популістських, соціалістичних гаслах. Цегельський бачив, як замість того, щоб утверджувати державу та військо, вони тонуть у чварах, суперечках, хто більший революціонер, нездійсненних, наївних планах. А різного роду отамани та отаманчики, або просто бандити, в цей час деруть Україну на шматки, помагаючи загарбникам…
Це вже, звісно, інша історія, не така радісна. Але її треба вчити не менш уважно, ніж вікопомну подію Злуки. Бо дуже не хочеться, щоб ця історія повторилась.
