Просто спалила фату… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.14 € 27.85
Просто спалила фату…

Іноді я виловлюю один такий холодний шматочок і граюся ним, розчиняючи на язичку.

Фото Facebook.com.

Просто спалила фату…

Поки розчиняється цукор в моїй каві, я дивлюся у вікно, за яким — ​зима. Чорні на білому — ​гілки дерев, здіймаючись до неба, зараз здаються розгалуженням судин чи нервів — ​завмерлим, ні тобі пульсу, ні імпульсів, які би передавали сигнал звідкись кудись. Малюнок у вікні незмінний, пронизливо холодна графіка

Мій демон навіщось кидає лід у свій віскі, ніби в світі без того мало льоду.

— Гасиш внутрішній вогонь? — ​запитую.

— Ні, просто так захотілося, — ​відповідає він, посміхаючись. — ​Здається, так ти завжди пояснюєш усі свої безглузді вчинки.

— Зрештою,  — ​киваю я на знак згоди, — ​таке пояснення не краще і не гірше за інші. Чи бажання — ​не підстава для вчинків? Хай і безглуздих. З іншого боку — ​де критерій безглуздості? І чий він?

— Добре–добре, здаюся, — ​сміється демон, — ​але не тому, що здаюся, а тому, що просто захотілося посидіти в тиші, калатаючи кубики льоду в бокалі із віскі.

Я теж люблю цей звук — ​коли прозорі крижинки, стикаючись у штучно створеній круговерті в обмеженому просторі, розчиняються у бокалі. Іноді я виловлюю один такий холодний шматочок і граюся ним, розчиняючи на язичку. Це нагадує мені… Ні, краще не згадувати.

Прагнучи про щось не згадувати, я завжди нищу усі речі, які можуть про то нагадати. Звільняю простір у своєму світі й у собі. Не панацея, звісно, але… Іноді спрацьовує просто на рівні ритуальності. Так колись я спалила свою фату, яка 20 років лежала у шафі. Викидати її чомусь було неправильно. Потрібно було саме спалити. Хотіла вважати це чимось символічним. Хоч воно вийшло якось банально. Невагома тканина поплавилася і скрапала на землю, лишивши дротяний каркас, який, коли він вистиг, я скрутила і викинула в смітник. Не відчувала нічого. Ні жалю. Ні якогось піднесення. Просто спалила фату. Яка вже нічого не означала.

Наступною мені почала дошкуляти подушка. Кілька років вона всотувала мої сльози, гіркі думки, злість і розпач — ​і, мабуть, набралася того вщерть. Відтак її необхідно було позбутися. Задумавшись над способами знищення подушок, переповнених негативом, вирішила, що реально все ускладнюю. Взяла ту подушку і просто викинула.

Чи бажання — ​не підстава для вчинків? Хай і безглуздих.

З’ясувалося, знищити па­м’ять про історію, яка довго обростала матеріальним, — ​легко.

Але коли у тебе жодного матеріального об’єкта, який нагадує про когось, самі лиш емоції, відчуття, вірші, пам’ять на рівні клітин — ​що знищиш тоді?

— Ну от, що за дивне бажання все нищити? — ​у відповідь на мої думки запитує демон. — ​Випалиш пустелю — ​що лишиться?

— Не знаю. Пустеля. Чи то не найкраще місце для чогось нового?

Мій демон мовчить, калатає лід у бокалі з віскі і дивиться у вікно.

— Поки у тебе такий настрій, ​можемо піти надвір спалити якесь імпровізоване опудало зими, — ​зненацька пропонує він. І підморгує: нехай уже весна.:) Чи то ще рано для таких ігрищ?

— Можемо спалити тому, що нам так хочеться, — ​сміюся я. — ​Цим же ми виправдовуємо усі свої безглузді вчинки?

Він киває на знак згоди і йде по запальничку.

І поки горить вогонь, просто милуюся його язичками, які злизують те, чого я хочу позбутися…

Ші МУР,
оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор