«Людина має не тільки гарно прийти у цей світ, а й гарно з нього піти» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.14 € 27.85
«Людина має не тільки гарно прийти у цей світ, а й гарно з нього піти»

Валерія Кривошапка (друга справа): «Гроші на все це переказували небайдужі люди».

Фото life.pravda.com.ua.

«Людина має не тільки гарно прийти у цей світ, а й гарно з нього піти»

У Кропивницькому волонтерка Валерія Кривошапка вирішила створити центр, де б самотні літні люди доживали віку. Трохи більше ніж за рік вона з нуля реалізувала цю ідею. У листопаді 2018-го її «Затишна оселя» прийняла перших підопічних

«Ніхто не змушував  відкривати центр»
Валерія — ​бухгалтер, останнім часом працювала продавцем. До Кропивницького переїхала з Донецької області. Немічним старим завжди допомагала її мати і, навіть коли помирала, просила дочку не кидати цієї справи.

Вперше у заклад, де доглядали стареньких, жінка потрапила 13 років тому. Йшла повз притулок, на його території сиділи дідусі й бабусі. Раз звернула на них увагу, потім удруге. А коли прийшла вже безпосередньо в будинок престарілих, була вражена. Не побутовими умовами, а розчаруванням у житті, непотрібністю, відторгненням, які побачила в очах його мешканців.

«Усім важливо, щоб людина красиво прийшла у цей світ — ​в оточенні любові, в чудовій кімнаті й у гарних речах. Для мене не менш важливо, як людина йде з цього світу. Вона повинна бути сита, задоволена і має когось тримати за руку», — ​ділиться думками Валерія. Відтоді її не покидала думка створити власний центр, де можна було б забезпечити все це підопічним.

Для початку стала допомагати у приватному притулку. Пропрацювала там понад десять літ і вже чітко знала, що потрібно зробити краще, яких помилок уникати. Але більше року відкриття власного центру залишалося ідеєю. Для будинку престарілих не вистачало головного — ​саме будинку. «Ходила до всіх, до кого можна, — ​пригадує Валерія. — ​Завдяки підтримці з обл­держадміністрації знайшла приміщення на другому поверсі лікарні Аджамки (село за 20 км від обласного центру). Але після певних розрахунків зрозуміла, що комунальні послуги сама не потягну. Прохання про допомогу до влади залишалися без відповіді. Зрештою, чиновники мали беззаперечний аргумент: мене ніхто не змушував відкривати центр».

«Навіщо Ти мені  все це послав,  а допомоги не дав?»
Але Валерія не склала рук. Підготувала листи і понесла їх до фермерів. Благодійність повинна ж мати підтримку бізнесу! Візити до аграріїв дали їй головний бонус: в одній із поїздок волонтерка знайшла ідеальне приміщення для майбутнього центру (колишній гуртожиток) у тій же Аджамці. Поверх лікарні — ​це, звісно, добре, але не те. Будинок має бути насамперед будинком, затишним і «домашнім». Власник продав цю будівлю за символічну суму, бо знав, з якою метою його купують.

Проте затишком у новій оселі і не пахло. Обдерті стіни, дірки у стелі. «Я приїжджала у холодні кімнати, бачила сині панелі — і заплющувала очі, плакала й уявляла, як усе облаштувати. Треба було вкласти чималі гроші, щоб приміщення довести до ладу. Питала у Бога: «Навіщо Ти мені все це послав, а підтримки не дав?»

Усі ремонтні роботи у «Затишній оселі» виконували волонтери.
Усі ремонтні роботи у «Затишній оселі» виконували волонтери.

 

У цьому полягала одна з моїх ідей — ​довести, що спільними зусиллями, без допомоги влади можна реалізувати будь-який проект.

Допомога надійшла звідти, звідки чекала найменше: із віртуальної реальності. Про свій намір і про те, що його гальмує, Валерія розповіла на одній зі сторінок у соціальних мережах. Почала там писати, що потрібно, — ​і спрацювало. Допомагали хто чим міг: і грошима, і матеріалами й обладнанням, і робочою силою. Чимало коштів надходило з-за кордону.

Зараз колись занедбану будівлю не впізнати. Кімнати затишні та вмебльовані. Підлога у душовій з підігрівом, без порога, у ній стоїть стілець. Для чоловіків і жінок окремі туалети. Є кімната для потенційних одружених. Окремо медичний кабінет. У передпокої старенькі будуть роззуватися і лишати верхній одяг. Як удома.

Гроші на все це переказували небайдужі люди. «У цьому полягала одна з моїх ідей — ​довести, що спільними зусиллями, без допомоги влади можна реалізувати будь-який проект. І не треба чекати, поки хтось прийде і дасть. Коли люди бачать результат вкладення коштів з конкретною метою, хочуть і самі допомагати», — ​так Валерія пояснює успіх розпочатої справи.

«Раніше плакала від самотності, а тепер — ​від колосальної підтримки»
Зараз невтомна жінка підбирає персонал у «Затишну оселю». Великої зарплатні запропонувати поки що не може, в подальшому залучатиме благодійників, а також рідних, які через певні обставини не можуть доглядати батьків і просять оформити їх у центр. «Я раніше засуджувала дітей за те, що вони здали в будинок престарілих своїх близьких. Потім — ​батьків, адже вони колись поводилися не найкраще. А згодом зрозуміла: яка різниця, хто неправильно щось зробив? Кожен може опинитися в такій ситуації, не гоже лишати цих людей наодинці з бідою. У нас такий менталітет: якщо віддати стареньких у притулок, одразу зіштовхуєшся з осудом. Але ситуації бувають різні, треба ставитися з розумінням».

Жінка й досі по допомогу найчастіше звертається через свою сторінку у «Фейсбуці». Ось треба вугілля закупити, паркан побудувати. За буденними клопотами не забуває і про духовну їжу. Один із підопічних гарно малює. Чому б не організувати виставку його картин? І ще Валерія невтомно дякує усім, хто долучився до благородної справи. За все: за фрукти, за гроші, за милиці… «Зараз легко бити мене по плечу і казати, яка я класна. Раніше плакала від самотності, а тепер — ​від колосальної підтримки». 

За матеріалами сайтів 
www.life.pravda.com.ua, www.charitum.com.ua