Не скажи у гніві - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.02 € 30.60
Не скажи у гніві

Фото objectiv.tv.

Не скажи у гніві

Її привезли пізно вночі в стані сильної депресії. Вона ні на кого не дивилася. Кусала губи і говорила: — Ну навіщо мені життя без нього. Відпустіть  додому. Не хочу нікого бачити

У нашій неврології були непоодинокі випадки, коли людина потрапляла до нас після сильного стресу, але хід її думок і поведінка ще давали їй шанс бути серед здорових «на голову» людей, а не поповнювати ряди пацієнтів психлікарень.

— Сестро, вколіть їй платифілін з димедролом і прослідкуйте, щоб вона заснула, — ​наказав мені Михайло Юрійович, черговий лікар.

Я підійшла до ліжка, на якому сиділа хвора, обнявши себе руками за плечі, й попросила її лягти. Та слухняно і байдуже, але загальмовано виконала моє прохання. Коли зробила ін’єкцію, вона озвалася до мене кволим голосом:

— Побудьте зі мною, будь ласка. Мені так важко, що й словами не сказати, але я хочу вам про все розповісти, — ​по її обличчю потекли сльози.

— Добре, тільки недовго, — ​озвалася через хвилину мовчанки, бо мене давно з нетерпінням очікував Ігор, хлопчина, який уже майже місяць лежав у сусідній палаті і з яким час від часу я... кохалася ночами. Глянувши на годинник і переконавшись, що уже далеко за північ, пересмикнула плечима й строго повторила:

— Тільки недовго.

Напевно, на дівчину почало діяти снодійне, бо не зразу й усвідомила, що до неї звертаються. Вона звела на мене погляд велетенських зелених очей, і я зрозуміла, що в таку прірву легко впасти будь-якому хлопцеві.

— Що ви сказали? — ​засинаючи, перепитала дівчина.

Побачивши, що вона от-от таки засне, радо рушила до виходу і вже взялася за клямку, коли почула:

— Не йдіть, будь ласка. Може, моє тіло й спить, а душа цього зробити не в силах.

«Кат би тебе забрав із твоїм тілом і душею», — ​подумала, повертаючись до хворої. І раптом, сердячись на те, що через цю «заторможену» дівулю у мене відкладається сеанс кохання, виголосила:

— Ну що нового чи незвичного ти можеш мені розповісти? Тебе покинув хлопець? Здивувала. Хлопці завжди когось кидають, перш ніж знайдуть жінку, з якою захочуть створити сім’ю. І це лише твоя вина, а не його, що не зуміла бути такою, яка йому подобається. Тільки твоя, — ​мій голос аж тріскотів від ненависті до пацієнтки. — ​Уяви собі, якби тобі сподобався хтось інший, хіба б ти не скористалася можливістю вибору і чи замислювалася б над тим, що комусь боляче від цього?

Вона звела на мене вже повністю осмислений погляд і мовчала.

— Ти впевнена, що не могла б покохати іншого?

— Ні, — ​після недовгої паузи таки мусила визнати вона.

— От бачиш. Тож не мучся через дурницю, закривай очі, виспись — ​і завтра ти знайдеш значно міцніше кохання, про втрачене почуття згадуватимеш із здивуванням, а зустрівши колишню симпатію, глянеш і подумаєш: невже через цього козла, від якого тхне сумішшю поту, перегару й смердючих шкарпеток, ледь не розпрощалася з життям? І це я — ​така красива зеленоока, схожа на чаклунку дівчина? Спи! — ​повторила.

— Не можу. Все було не так просто. Прийшов, покохав, покинув…

— Ага. Ти навіть зробила аборт, бо він не хотів дитини: ви ж іще такі молоді.

Дівчина від здивування аж сіла на ліжкові.

— Звідки ви про це знаєте? Я ж нікому. Навіть матері. Навіть найкращій подрузі.

— Чудна ти! Хіба це новина? Кожен мій хлопець через певний час примушував мене так вчинити.

— І ви завжди погоджувалися? Це ж гріх. Мені й досі пече в душі й, певно, ніколи не перестане.

— Краще гріх, ніж самій ростити дитину від покидька, якому зовсім байдужа твоя доля, а тим більше життя якоїсь писклі.

— Своєї дитини?

— Називай як хочеш. Але деякі чоловіки і в старості не розуміють, що ж таке діти і навіщо вони потрібні нам, жінкам. І якщо ти така розумна, то чому ж погодилася на гріх?

Вона заплакала:

— У мене не було вибору. Я щойно закінчила школу. Живу з батьками. Вони б мене вигнали, якби тільки дізналися, що чекаю дитину. Мої батьки дуже строгі. Мати, якби дізналася про щось подібне, то вбила б мене на місці.

— Зачекай, я на хвилиночку вийду. Зразу ж повернуся, й ми продовжимо розмову, якщо ти ще не заснеш.

Хлопці завжди когось кидають, перш ніж знайдуть жінку, з якою захочуть створити сім’ю.

— Яке може бути спання. Я чекатиму. Вибач, що відриваю вас від прямих обов’язків.

«А таки відриваєш», — ​зі злістю думала дорогою і прикидала, чи встиг уже Ігор заснути? Тоді пропало кохання. Бо хлопець спить так, що й гарматою не розбудиш. І тоді доведеться чекати наступного нічного чергування, ходити три ночі не коханою. Роздеру тоді цю пацієнтку на клапті й за вітром розвію.

Штовхнула двері чоловічої палати. Так і є. Ще від порога було добре чути заливчасте хропіння Ігоря. Три ночі. Ще три ночі без обіймів такого хлопця. Ну що ж. Треба хоч гнів зірвати на хворій, а то руки так і сверблять.

...Вона не спала. Сиділа, зіщулившись, підібгавши під себе ноги.

— То на чому ми зупинилися? Чи не на тому, що, взнавши про твою вагітність, батьки б тебе роздерли?

— Так.

— І ти, така ніжна, вирішила, що нехай краще постраждає ні в чому не винна дитина, хай її видеруть із твого тіла, ніж батьки мають тебе вбити. Цікаво, як ти собі це уявляла? — ​продовжувала знущатися я. — Приходиш додому, кажеш з порога, пустивши сльозу: «Мамо, я вагітна», а мати відчиняє шухляду, дістає ніж й встромляє його в твої груди. Так? — запитала голосом судді, який зараз, видно, здався дівчині голосом вищої справедливості, бо вона затремтіла, мов у пропасниці, і попросила:

— Годі про це. Мені й так погано…

— А ти хотіла, щоб від такого було добре? Боліло?

— Дуже.

– А твоїй дитині не боліло? А тебе не мучитиме совість, коли будеш мати інших дітей? А що ти скажеш на Святому суді, чому в тебе виросло на одну дитину менше, чому ти вибрала, кому жити, а кому —  ні?

Дівчина сховалася в куточку й жалібно стогнала, намагаючись боронитися:

— Це він у всьому винен. То через нього.

— Що? Він приставив тобі ніж до горла в темному провулку й зґвалтував? Він зв’язав тебе, завіз у підпільну клініку, й тобі там зробили аборт? Ні. На все була твоя згода й твоя добра воля.

— Він обдурив мене. Казав, що любить.

— А бідна дівчинка виросла в лісі. У школу не ходила, книжок не читала, фільмів не бачила, де таких, як вона, — ​мільйони. Мільйони! Так що, оригіналко, лягай спати. А післязавтра в нас якраз день, коли можна піти до сповіді. День попостиш, посповідаєшся — і про все забудеш. Краще, коли вбили не тебе, а відчикрижили щось у тобі, яке ніколи не засміється, не простягне до тебе ручки, не назве мамою. Ну все, на добраніч. Воно мертве, а ти — ​жива. То й живи собі. Спи. А якщо щось буде потрібно, покличеш. Мій стіл недалечко.

Я вийшла з палати сповнена мстивої радості, хоч у такий спосіб дістала великий заряд енергії. Хай тепер дівчисько не спить цілу ніч, хай думає про свій смертний гріх. Боже, їх у мене на совісті вже аж три! Хоча й один такий — ​і то смертний.

Я сиділа і пригадувала тих хлопців, через яких, як думала до того, коли почала «виховувати» дівчину, натерпілася стільки жаху. Сама, тільки сама у всьому винна. Хто примушував вірити їм, хто забороняв бодай запобігатися. «Мені так не подобається, — ​говорив кожен із них, коли намагалася запропонувати «гумові костюмчики». — ​Це все одно, що нюхати троянду в протигазі. Так немає потрібного кайфу». Навіщо було ради їхнього задоволення давати калічити себе? Розраховувала прив’язати до себе? Лише одним місцем це важко зробити. То чому ж вважала себе найсексуальнішою і неповторною? І припускалася цієї ж помилки аж тричі?

Думала, згадувала, холоділа душею. Ще й зараз навіщо було ятрити душу дівчині, яка ні в чому перед тобою не завинила? Для профілактики подальшої довіри, засміялася невесело й тут же скрикнула, почувши, як у сусідній палаті відчиняється вікно.

Я кинулася туди. Але було вже пізно. Дівоча постать на секунду вималювалася у віконній рамі і щезла за нею. Почувся короткий крик і звук падіння. Вітер, що ввірвався до кімнати, закружляв папірець, який мені ледве вдалося перехопити в нього. «Мамо! Тато! Я вбила свою дитину, для вас — ​онука чи онучку. Тому й заслуговую смерті. Мені нема прощення, але простіть. Валя».

Визирнула у вікно. Біля розпластаного тіла зібрався медперсонал. Один із лікарів узяв неживу руку, похитав головою.

— Ірочко, що сталося? — ​в палаті з’явилася скуйовджена голова Ігоря.

«Господи! — ​Дійшло до мене. — ​Це ж я вбила її. Я. Довела розмовами до самогубства через втрачений сеанс кохання. Я вбила людину. Вбивця! Через свій гнів занапастити чужу душу».

Ігор уже стояв поряд, дивився через відчинене вікно і важко дихав. Я підійшла до нього й теж глянула дивитися на тіло, яке накривали білим простирадлом.

Хлопець притис мене до себе.

— Це жах. Я її бачив. Така молода й гарна. Така дурна смерть.

Я вхопилася за його останні слова. Дурна смерть. Так і є. При чому тут я? Хіба відчинила вікно і випхала її з нього? Ні. Притислася міцніше до Ігоря:

— Поки ми живі, цілуй мене, хлопчику! 

Sandra OLEK