Одні – свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Інші сьогодні захищають незалежність своєї держави - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.59 € 29.81
Одні – свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Інші сьогодні захищають незалежність своєї держави

Дякую за ввірені мені уривки ваших біографій, за спілкування і довіру.

Фото з Фейсбуку

Одні – свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Інші сьогодні захищають незалежність своєї держави

Дивно якось, було чути «ветеран» і стояти поряд із молодими людьми, у яких, на перший погляд, лише сиві пасма в волоссі, ордени і медалі, видають пережите. Вчорашній абітурієнт, який готувався разом з тобою до іспитів, сидів за однією партою, зовсім поряд, через місяць-другий вже не в лавах студентів, а далеко на чужій афганській землі

Тоді ми не могли усвідомити трагізм тієї війни. Просто чекали: однокласника, брата, сусіда. Згодом, вдивляючись у глибокі очі вчорашніх солдатів, розуміли: їхні серця зранені, у снах вони й досі йдуть в атаку.

 

Зі студентських років знала про хлопців-афганців. Той абітурієнт, з яким познайомилася в стінах інституту, був одним з перших, хто потрапив в горнило Афгану. Віктор Мозоль з с. Красноволя, з ним зустрілися десь через десяток років і товаришуємо дотепер. Пригадую ще, в нашій групі, серед 25-и дівчат був єдиний дуже серйозний і мовчазний юнак, правда, одружений на красуні-одногрупниці. Навчались пліч-о-пліч, та лише пізніше дізналися, що повернувся до нас Іван Крисько, родом з с. Четвертня, з афганського пекла. Розпочалася трудова діяльність, інший етап життя, нові знайомства. Наші діти народилися в один рік, пішли до школи в один клас, а далі закрутилось життя. Стали дорослими діти, а ми з Володимиром Чебом, Олегом Морозюком, Володимиром Востряковим зустрічаємося й досі, гортаючи сторінки людського буття. Працюючи вчителем в школі, через ученицю, познайомилася з татом Петром Карпюком, який очолює тепер Маневицьку районну спілку ветеранів Афганістану.

Той абітурієнт, з яким познайомилася в стінах інституту, був одним з перших, хто потрапив в горнило Афгану. Віктор Мозоль з с. Красноволя, з ним зустрілися десь через десяток років і товаришуємо дотепер.

 

Отож, зовсім не дивно, і не випадково, що доля звела нас у мирний час і з багатьма тепер ми гарні друзі. Афганській війні оцінку виніс час, минуло 30 років. Слухала, не раз, скупі ваші розповіді-спогади, гортала сторінки армійських альбомів і подумки йшла щоразу з Вами дорогами війни: Джелалабад, Багран, Кабул, Герат, Ташкурган, Чарікар, Шандан Кундуз, Термез, гори та ущелини Гіндукуш… Ця дата, повірте, і для мене зіткана з багатьох кольорів. Часто спостерігаю, як моя мама вишиває і, переважно, традиційними кольорами, вони символічні. ЧЕРВОНИЙ – колір крові, яка багряними пелюстками спадала на розпечений жовтий пісок, просочувалась крізь білі бинти і волала: «ЖИТИ!». ЧОРНИЙ, бо недарма з’явились у солдатському лексиконі «Чорні гори», «Чорний тюльпан» і воістину страшно чорним було горе батьків, котрі отримали сина в цинковій домовині, і смуток той чорний навічно вже поселився в їхніх душах. І безутішно БІЛИЙ, коли враз посивіли голови матерів, дружин і молодих ветеранів. В уяві, відразу постають обриси обличь ваших мам, з якими знайома із фото. Цей день у лютому, особливий для мене і тим, що 15 лютого іменини у мого тата. Переважно вітала його по телефону, хоч завжди хотілося полетіти до батьківської хати. Мої батьки завжди мене розуміли, з розповідей знали про багатьох афганців, з кимось, навіть знайомі особисто.

Тримайтесь ветерани! Повертайтесь живими, хлопці! Вас чекали і завжди чекатимуть.

Та найбільше, чого ніяк не сподівалися воїни-афганці, що поряд із собою через чверть століття побачать набагато молодших учасників бойових дій і самі знову відчують смертельний вишкіл війни уже на рідній українській землі. Ваші історії переплелись з пекельно-болючим сьогоденням: Донецьк, Дебальцево, Іловайськ, Луганськ, Маріуполь, Попасне, Широкіне, Піски, Слов’янськ, Мар’їнка, Горлівка, Первомайськ…Одні - свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Інші - захищають суверенітет і незалежність своєї держави.

 

Безглузда та війна, як і ця - неоголошена, солдатські окопи, воронки від снарядів, пошматовані тіла і душі – ці шрами війни не заліковуються з роками. По-різному склалася доля юнаків, які повернулися живими з Афганістану. Інакше дивитимуться на життя і теперішні хлопці, за плечима, яких війна.

Тримайтесь ветерани! Повертайтесь живими, хлопці! Вас чекали і завжди чекатимуть. Спасибі за мужність, витримку, за вміння терпіти і прощати... Дякую за ввірені мені уривки ваших біографій, за спілкування і довіру.

Лариса КАСЬЯН