Три заяви про одруження та білі шкарпетки «Адідас» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.19 € 29.83
Три заяви  про одруження та білі шкарпетки «Адідас»

Волинь-нова

Три заяви про одруження та білі шкарпетки «Адідас»

Зовсім нещодавно у сімейному весільному альбомі знайшов запрошення у столичний салон молодожонів «Юність», датоване 1989 роком. Нинішнє покоління наречених навіть не здогадується, скільки зусиль потрібно було колись докласти, щоб придбати святковий одяг до цієї урочистої події

Зараз смішно про це згадувати, але свого часу мені довелося навіть стати «шлюбним аферистом». Обставини до цього змусили — ​не було іншого виходу. Оскільки Радянський Союз, як і нинішня путінська Росія, існував у «ворожому» оточенні й готувався воювати з усім світом, тому утримував величезну армію. Шалені гроші витрачали на ракети, а на шкарпетки для громадян їх уже не вистачало. У гігантській країні панувала економіка дефіциту. Життя радянських людей (так тоді нас називала комуністична пропаганда) проходило у принизливих чергах навіть за елементарними побутовими дрібницями. Скажімо, щоби купити туалетний папір, який «викинули» на прилавок магазину (тільки вслухайтеся у лексику епохи), варто було запастися терпінням і вистояти кілька годин.

А що робити, коли потрібні більш вагомі речі, приміром костюм, сорочка чи туфлі. Зібралася людина одружуватися. Винахідливі творці тоталітарної системи, які самі отоварювалися у спецмагазинах та на торговельних базах, запровадили карткову систему для наречених. Коли молода пара приносила заяву у загс (тодішня абревіатура і нині вживається), то отримувала спеціальне запрошення на придбання конкретних товарів.

Свою першу заяву ми подавали у Києві в Центральний палац урочистих подій на проспекті Перемоги. Химерну будівлю, завершену у 1982– му, за помпезну архітектуру місцеві дотепники охрестили «Бермудським трикутником». Ця народна назва збереглася й донині.

Із омріяним папірцем у руках гордо вирушили у весільний салон. Але замість дефіцитних імпортних товарів нас чекало величезне розчарування. У столиці таких хитрих студентів, які подавали фіктивні заяви, щоб придбати пристойні речі, жило чимало. Тому, крім яскравих червоних стрічок із написом «Жених» та «Невеста», там нічого не могли нам запропонувати. Доводилося мотатися по різних районах Києва, але скрізь ситуація була приблизно однакова. Усі візити закінчувалися невдачею. А час весілля невблаганно наближався. І нарешті в салоні біля Володимирського ринку вдалося купити коричневі туфлі — ​шкіряні, румунські. Трішки великуваті, але дуже класні та якісні. Я в них ходив ще літ десять.

Свою другу заяву ми подавали на Волині й таким чином знову отримали запрошення. У Луцьку нам тоді неймовірно пощастило, адже вдалося знайти темний костюм та білу сорочку, а в ювелірній крамниці «Перлина», що на нинішньому проспекті Волі, купили обручки. Це просто дивовижна удача, бо у кінці 1980–х років усе золото з України вигрібали поляки, які колись були біднішими за нас.

Модні тоді білі шкарпетки з логотипом «Адідас» знайшов на знаменитому ринку «Привоз» в Одесі, де ми відпочивали напередодні весілля. Не біда, що 44–го розміру, але справжні, «фірмові». Як казав колись Остап Бендер: «Вся контрабанда делается в Одессе на Малой Арнаутской улице».

Уже повністю екіпіровані, понесли свою третю заяву у містечку на Житомирщині, де й відбулося наше торжество 30 років тому.