В обіймах щастя - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
В обіймах щастя

Фото dpchas.com.ua.

В обіймах щастя

Ангелятко любило Оленку. Завжди чуло, як дорослі звертаються до малої: «Чого ти вештаєшся під ногами?!» «Як можна не любити таке гарненьке дитя?» — дивувалося. Звісно, воно знало відповідь. Але йому було сумно від поведінки дорослих…

Дівчинка жила у маленькому містечку. Вулиця від її хати вибігала на центральну дорогу з кількома невеличкими магазинами. Оленка любила заглядати у вітрини. Ось ця — смачна. Та — модна. А ця — чарівна: з квітами, статуетками, вазами…

Якось вона ледь не розбила там фігурку. Тітка–продавчиня злісно гаркнула:

— Чого лазиш? Батько непутній, дивиться, що поцупити. І ще й дітиська… Геть звідси!

Оленці хотілося плакати. Ангелятко зітхнуло, обійняло дівчинку крильми.

…Батько звинувачував донь­ку у хворобі дружини. Коли народила двох синів, все було добре. Захарові було невтямки, що не дитина винна, а сам. Після пологів гамселив дружину, що «привела на світ непотріб якусь». Ліда через ті побої до лікарні потрапила. А Захар пив до очманіння — горе заливав.

— Кому воно потрібне, таке пізнє дитинисько? — скаржився колегам по пляшці.

…Грошей бракувало, попався на крадіжці брухту. До суду не дійшло — дітей і Ліду пошкодували. Але поголос пішов…

Школу Оленка любила. Тут цікавіше, ніж удома. І ніхто на неї не кричить. Бувало, штовхне якийсь хлопчисько. Та це не так боляче, як штурхани від батька…

Дорогою зупинялася перед чарівною вітриною. До крамнички більше не заходила, хоч там уже торгувала інша тітка.

…Старший на два роки Вітька жив на тій же вулиці. Розбишакуватий. Упертий. Батька в хлопця не було. Тобто був, але де він і хто — Вітька не знав. І допитатися в матері не міг. Діти Вітьку під’юджували, «знайдою» обзивали. А він їх лупив. Якось від старших хлопців добряче дісталося: з носа юшила кров, під оком темнів синець. Оленка кинулася допомагати. Той запручався:

— Йди куди йшла.

— Дурень ти, — мовила по–дорослому. — І мене не люблять. Та я ж не б’юся з усіма.

— Бо ти дівчина. І мала ще.

— Яка мала?! Мені вже одинадцять.

Вітька помпував воду з криниці–качалки. Оленка змивала йому кров із писка. Ангелик тішився за добре серце дівчинки…

Хлопець не раз бачив, як дівча зупинялося біля сувенірної крамниці.

— Чого ти туди заглядаєш, як сорока в кістку? — якось поцікавився.

— Бо там усе таке гарне…

— Бабські заморочки…

— Дурень ти, — знову мовила по–дорослому. — Нічого в житті не розумієш.

…У п’ятнадцять літ Оленка стала красунею. Мініатюрна, з довгим русявим волоссям і добрими синіми очима — схожа на лялечку з чарівної вітрини. Правда, в ляльки гарна сукня. А в неї простенька, ситцева.

Тепер Вітька дивився на Оленку закоханими очима. Проте освідчитися не наважувався. От коли закінчить школу…

Вітькової матері не стало напровесні. Вона встигла попередити про свою хворобу Вітькового батька. Той приїхав після похорону. Статечний. Видно, що заможний. Кликав сина до себе. Хлопець уперся: нікуди не поїду, краще в інтернат.

Дорогою зі школи Вітьку наздогнала Олена.

— Ти як? — запитала. — Звик до батька?

— Та який він?..

— Дурень ти. Він міг і зовсім не приїхати…

…Після випускного Вітька збирався до батька. Там вступатиме на навчання.

За день до від’їзду підстеріг Оленку.

— Це — тобі, — простягнув невеличкий пакунок.

Дівчина аж зойкнула з несподіванки: лялечка з чарівної вітрини.

— Дякую. Яка краса! А я не маю що тобі подарувати. Ти ж їдеш скоро?

— Завтра. А знаєш, подаруй мені свою обіцянку.

— Це ж яку?

— Що дочекаєшся мене.

— Звідки?

— Просто дочекаєшся і все.

— Я ж нікуди звідси не збираюся.

— Та я… ну… я про хлопців…

Ангелятко слухало і мило всміхалося…

…Після 9–го класу Олена вступила до швейного училища. Керівничка радила закінчити школу і вибрати щось ліпше. Але вдома стало зовсім нестерпно. А там дадуть гуртожиток… Про Вітькові ж слова дівчина й не згадує. Не вірить у казки про кохання–чекання.

— Заміж тобі пора, — якось мовила матір. — Мені недовго залишилося. А з тим бузувіром не вживешся. Зовсім мізки пропив.

— А я й не думаю повертатися додому. У великому місті легше роботу знайти. І більше платять. А заміж… навіть не думаю ще про це.

— Не перебирай хлопцями, бо в дівках посивієш. Кому тоді будеш потрібна?

— Дякую, мамо, ви завжди мене любили.

…Після училища влаштувалася на підприємство, де шили модний одяг за імпортними лекалами, платили непогано. Винаймала з дівчиною–колегою кімнату. Почав залицятися до Олени син господині. Нахабний молодик, який сидів на шиї батьків, їй не подобався. Тоді й згадала про Вітьку.

— Дурень ти, — мовила по–дорослому. — І мене не люблять. Та я ж не б’юся з усіма.

— Я свого хлопця чекаю.

— Звідки? З армії? — спитав іронічно.

…Олена приїхала додому на вихідні. Біля колишньої чарівної крамнички зупинялися рейсові автобуси. Тепер тут відкрили кафе.

— Шкода, що квітів тут уже не продають, — почула чоловічий голос.

— А недалеко ринок є, — відповіла й обернулася: — Вітька?! Ти?!

Розгублено дивилася на колишнього розбишакуватого хлопчиська. Змужнів. Красивий. Стильний. Нічого не залишилося від Вітьки–хулігана.

— Мені твоя мати сказала, що приїдеш. Я чекав.

— Як ти? Де? Як поїхав — так і сліди забрав.

— Так сталося…

Вітька взяв Оленину руку, приклав до уст:

— Пам’ятаєш, як ти змивала кров із мого обличчя? І як про батька мені казала? Я був упертим. А ми з ним порозумілися…

— Я також забралася з дому. Не могла терпіти вічних п’яних скандалів… Знаєш, для мене чарівна крамничка — найкращий спогад дитинства.

— А для мене — ти… Я кохаю тебе, Оленко. Давно. І… Я можу отримати свій подарунок?

— Який?

— Забула? Твою обіцянку дочекатися. Чи в мене є суперник?

— Коли я дивлюся на своїх батьків… Подумати страшно, що життя може скластися так, як у матері. Вона сказала, що до всього можна звикнути. А я не змогла б. І не хочу.

Вітька обійняв дівчину:

— Колись ми відкриємо свою сувенірну крамничку. З великими вітринами. Не тут, звісно. Ти хотіла б?

— Як же ти змінився…

— І з хуліганистих хлопців часом виростає щось гідне, — пожартував.

Вони стояли, обійнявшись, посеред вулиці.

— Що за молодь нині? — буркнула, оминаючи їх, жінка з великими сумками.

— Та то ж Олена, Захара–пияка, — мовила інша.

— А то хто з нею?

— Привезла якогось.

— А Захар із самого ранку базаром п’яний тинявся. Певно, не знає про гостя…

Містечко втомилося від застарілих пліток. Тому радісно споглядало на Олену з Вітькою.

Ангелятко ж тішилося: відтепер його дівчинка завжди буде в обіймах щастя…

Ольга ЧОРНА.