Жінки пізньої долі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
Жінки пізньої долі

«Добро водитиметься, а долі не буде...»

Фото ternopil.t.ua.

Жінки пізньої долі

У містечку про жінок із родини Лісників говорили різне. А так їх нарекли тому, що обійстя було крайнім від лісу. Розповідали, що колись покійну Катерину прокляла циганка: дівчина була вродливою і гострою на язик. Багато парубків увивалося біля неї. Але батьки Каті хотіли багатого нареченого для доньки. І він з’явився. Із села, що зливалося з містечком. Із заможної родини

Саме тоді на подвір’я до Лісників зайшла циганка з дітлахами. Просила дати щось їсти. А за це поворожить. Катерина наказала непроханим гостям йти геть, бо собаку спустить. Циганка на те мовила:

— Заміж збираєшся? А весілля не буде! От коли прив’яне твоя краса, тоді й до вінця підеш. До вінця — за вдівця. Жінки пізньої долі у твоєму роду будуть і в другому, і в третьому поколінні…

— Сказала, забирайся звідси! — крикнула дівчина.

— Добро водитиметься, а долі не буде, — сказала циганка й залишила подвір’я.

Сусідка рознесла цю перепалку між жінками, коли Лісники оплакували Петра, який ще не встиг стати зятем. А сталося так, що за кілька днів до весілля Петра забив кінь. Парубок їхав верхи. Щось коня налякало. Він схарапудився. Хлопець не втримався, впав. Кінь ударив його копитом…

А весілля не буде! От коли прив’яне твоя краса, тоді й до вінця підеш. До вінця — за вдівця.

У містечку перемивали Катерині кості: мовляв, якби трохи язика прикусила, то, може, Петро був би живий. А сусідка пригадувала нові подробиці. Після цього хлопці Катерину оминали. Так і засиділася в дівках.

Їй було за 30, коли посватався місцевий удівець. Данило перебрався до Катерини зі своїм сином. Невдовзі в подружжя народилася дівчинка, котру назвали Даринкою.

Із пліткаркою–сусідкою Лісники не розмовляли. Але та першою зачепила Катерину, коли з’явилося немовля.

— Що, доньку свою теж нещасливою долею нагородиш? Я пам’ятаю, що циганка сказала.

…Данило був роботящим. Сім’я не бідувала. Попри свою норовливу вдачу, до пасинка Катерина ставилась добре.

Данилів син довго у парубках не ходив. Пристав у зяті в гарну родину. Працював ветеринаром.

— А тепер Даринку мусимо вивчити, заміж віддати, — сказав Данило. — Наша доня, наче писанка. На тебе, Катю, схожа.

Катерину не порадували — боляче вкололи чоловікові слова.

Дарина вивчилася на медсестру. Відпрацювала після закінчення училища в сусідньому районі в сільській амбулаторії і повернулася додому. Влаштувалася на роботу в місцевій лікарні. Там і познайомилася з Іваном. Хлопець жив у приміському селі. Одна з працівниць, яка знала його сім’ю, «по секрету» розповіла Дарині, що Іван багатьом дівчатам голову крутив. Ціни собі не може скласти. Дівчина на те не зважала. А коли Іван попросив руки, літала на крилах від щастя.

Після заручин двоюрідний брат підбив Івана податися на вахту. Грошей заробити. Чоловіки мали свою бригаду. Їздили вже кілька років. На зарібки не нарікали. Іван погодився. До весілля ще є час. Дарина не хотіла відпускати коханого. Але той переконав: для неї ж старається…

З вахти Іван додому не повернувся. Його брат не насмілився показатися на очі Дарині та її батькам. Попросив іншого, старшого чоловіка, розповісти невтішну новину: Іванові закрутила голову тамтешня бухгалтерка.

— Дівчисько, зовсім ще дівчисько, — виправдовувався той. — Ми просили Івана мати клепку. А він: любов, любов… Казали: твоя любов тебе вдома чекає. Та хіба він чув?! Ми збирали чемодани додому, а він — до неї. Прости його, нерозумного, дочко. Може, воно й на краще. Видно, він не твоя доля…

Містечко знову пліткувало про Катерину та циганку. А тепер ще й Дарина була на зубах.

—То правда, мамо? — запитала Дарина.

Неначе хтось відрізав: не було у Дарини більше кавалерів.

…Миколу Дарина побачила у своєї колишньої вчительки, коли робила їй уколи. Чоловікові відразу сподобалася медсестра. Микола з Дарининою вчителькою були далекими родичами. Розпитав тітку про її колишню ученицю. А та не втрималася, сказала Дарині, що племінник зацікавився нею.

— Не пам’ятаю, щоб він навчався в нашій школі.

— Він не тутешній. Його батьки недавно побудувалися в нашому місті. Гарна він людина. Завжди допоможе, послухає. У їхній сім’ї всі діти такі. Троє їх. А от в особистому житті Миколі не пощастило. Дружина померла при пологах. Тяжко виношувала дитя. У лікарні в обласному центрі народжувала. Ні її, ні малюка врятувати не вдалося. Микола довго не міг прийти до тями. Це він тепер інший. Механіком, до речі, працює. Золоті руки має, — розказала вчителька.

Микола з Дариною побралися. Катерина раділа, що донька не залишиться самотньою. І сумувала, що Данило не дочекався побачити зятя. Три роки тому його не стало…

Коли у подружжя народилася Софійка, Микола взявся за будову.

— Ще й цій хаті нічого не бракує, — відраджувала Дарина. — Батько дбав, аби все як у людей було.

Чоловік наполіг на своєму.

Софійка вдалася вродою до Лісників. Микола не міг натішитися донькою. І розумниця. Він залюбки ходив на батьківські збори, хоча переважно приходили матері. Йому приємно було чути, як учителька хвалила Софійку. Переповідав про все вдома. Стара Лісничиха непомітно зітхала: таки є щось у цьому світі, чого не можна зрозуміти і пояснити. Як оті тяжкі слова циганки. Вони каменем висять на долі її родини. Невже й внучку це не омине? А може, й не циганка винна. Може, так на роду написано. Такі думки часто тривожили Катерину.

Старої Лісничихи не стало навесні. Перед смертю повторювала одні й ті ж слова:

— Цигани… цигани… не спускайте собаку…

— Про що це бабуся? — запитала Софія в матері.

— Вона марить… просто марить…

…На останньому курсі інституту Софія познайомилася з респектабельним, старшим за себе Романом. Дівчину все влаштовувало. Бентежив лише вік коханого.

— А цим ти повинна перейматися найменше, — заспокоювала Софію її подруга. — Перед тобою — живий приклад: я зі Славком із першого курсу зустрічалася. І що? «Перестрибнув» до доньки викладача. Бо вона краща партія, ніж студентка–випускниця. Ромко тебе на руках буде носити. Ти ж у нас — красуня. Ще й диплом червоний отримаєш.

…Софія запрошувала Романа прийти на вручення диплома. І при нагоді з батьками познайомить. Вони також приїдуть.

— Я маю тобі щось сказати, Софіє.

— Що дуже кохаєш мене? — сяйнула усміхом.

— Кохаю… Так, кохаю. Але… у мене є дружина. І двійко маленьких діток. Я не можу їх залишити.

— Чому ж ти зі мною?..

— Ти мені подобаєшся. Дуже. Може, колись, пізніше, ми змогли б…

— Не змогли б…

Дарина бачила, що донька засмучена. Запитала, в чім річ. Софія зізналася. І попросила:

— Мамо, не кажи нічого татові. Обіцяєш?

— Добре, — відповіла тремтячим голосом. І подумала: мусить розповісти доньці сумну історію їхньої родини. Не сьогодні, звісно…

Софія працювала у школі, де колись навчалася. Минав рік за роком. Деякі її однокласниці й одногрупниці вже встигли не тільки вийти заміж, а й розлучитися. А в неї після Ромка й кавалерів не було…

…На своє тридцятиріччя Софія запросила до ресторану кількох друзів. Увечері з квітами й подарунками поверталася додому. Вирішила пройтися. А потім пошкодувала, що не взяла таксі: дощ почав накрапати. Коли розкривала парасолю, розсипалися квіти. Її обігнав чоловік із хлопчиком. Раптом незнайомець обернувся і запитав:

— Вам допомогти?

— Якщо ваша ласка, позбирайте квіти.

— Ми можемо ще й ваше добро допомогти нести, — пожартував. — Далеко живете?

— Аж під лісом.

— Ми нікуди не поспішаємо. Правда, Сашко?

Незнайомця звали Олексієм. Його син–другокласник навчався в тій школі, де працювала Софія.

Коли звернули на вулицю, де мешкала Софія, вона подякувала і мовила:

— Вам потрібно повертатися додому. Сашка вже мама зачекалася. А мені зовсім близенько.

— У нас нема мами. Померла, — зітхнув Олексій.

Дарина через вікно бачила незнайомого молодого чоловіка з хлопчиком, із якими біля воріт прощалася Софія. Серце підказало: ось вона, доля твоєї доньки…

Ольга ЧОРНА.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.