Вона прекрасна тут і зараз - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.39 € 29.52
Вона прекрасна тут і зараз

Не в тих світлинах річ. Річ у митях.

Фото uamodna.com.

Вона прекрасна тут і зараз

Поки розчиняється цукор у моїй каві — я відчуваю, як зупиняється час. Застигають стрілки на годиннику, повітря загустає, обволікає мене, засмоктує, як соснова смола необережну комаху — усе навколо нагадує сповільнену кінозйомку — а потім хтось натискає на паузу

—Навіщо ти це робиш? — подумки запитую у свого демона, бо знаю — він мене чує.

— Ну ви ж кажете іноді — спинися, мить, ти прекрасна, — відповідає він. — Ну і що необхідно цінувати кожну секунду життя, наповнювати її максимально змістом…

– І ти вирішив спинити для мене саме цю мить?

— Життя може завершитися будь–якої миті. Чим ця гірша за інші? У тебе є важливіші? Чи ця не наповнена змістом?

— Не знаю. Порівнювати якісь миті, що вже минули, і ті, що настають, — якось дивно.

Він сміється:

— Найважливіша мить — тут і зараз. Чи не так?

Я заглядаю в безодню його очей, уявляючи, скільки відрізків часу там поховано і про що були ці миттєвості. Демон посміхається:

— Люди люблять фотографувати себе і все навколо. Таким чином вони спиняють миті. Навіщо? Щоб засвідчити, що це — було?

Я не знаю, що йому відповісти. Іноді перебираю старі фото і думаю, чи не помирають вони разом із тими, кого зображують? Чи з тими, для кого було важливе щось увічнене на них?

Для кого люди зберігають тисячі митей життя, важливих лише для них? Для себе.

У дитинстві ти сидиш, розглядаєш не такі вже й численні світлини, на яких — молода твоя бабуся, твоя мама в дитинстві чи юності, з якимись людьми, у якихось відомих їм місцях. Ти слухаєш про цих людей і ці місця — і на тому мало твоїх емоцій, окрім того, що це — твоя бабуся, вона була колись молодою, а мама була дитиною, чорно–білі зображення всотали щось таке, чого не передати словами, але для твоїх онуків, а їхніх праправнуків — вони будуть означати вже менше, в тому буде мало особистого, бо не буде доторку рук, контакту очей і душ.

Я бачила на світлинах своїх прабабу, прадіда — і це було просто фото людей, яких я ніколи не бачила у реальності. Один–єдиний знімок кожного з них, збережений у сімейному архіві. Розказана кимось емоційна історія — на тому фото, але вона була б розпорошена, якби їх було більше.

Для кого люди зберігають тисячі митей життя, важливих лише для них? Для себе.

Це як засушені у книгах про кохання подаровані кимось невипадковим ромашки. Для когось іншого — це просто зотліла з часом на порох зілина.

Та і не в тих світлинах річ. Річ у митях. Кожна мить мого життя значима для мене. Найпрекрасніші з них я залишаю в архіві пам’яті — про них якраз жодної матеріальної згадки. Якісь миті я розділяю з іншими. На цьому багато різних емоцій. І так, колись це все зникне. І навіть збережене на фото нічого не означатиме. Крім того, що це — було.

— Знімаємося з паузи? — підморгує мені демон.

— Так. Будемо пити каву і милуватися цвітом абрикосів. Можливо, колись подумки повертатимусь у цю мить. Вона прекрасна тут і зараз…

Ші МУР,
оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор