«Не винуватий я…»
2,5-річний син пихтить над конструктором, раптом у нього ламається башта і він з льоту кричить: «Що ти зробила, Надійко!» Надійка — це однорічна сестричка, яка грається неподалік і ніяк не причетна до тих руйнувань. Утім, він хоче знайти винного…
Нам, дорослим, його слова здаються такими кумедними. Та за кожним вчинком дитини стоїть досвід, засвоєний нею зі спілкування старших. Десь підгледіла моя дитина, що отак запросто можна перекинути на іншого своє невдоволення, звинуватити його у зробленому й незробленому. Малий ще поки вибудовує розуміння причинно–наслідкових зв’язків, але є чимало дорослих, які свідомо їх порушують, час від часу гніваючись: «Це ти винен, що я… Це твоя вина, що я таке зробила… Якби не твоя дитина, то…» І оте мале, чуючи звинувачення та не розуміючи, як слід, психології мами чи тата, буде у розпачі з того, що стало причиною чогось поганого, бо дійсно віритиме, що винне…
Є чимало хлопчиків та дівчаток, які уже давно виросли, але носять десь у душі гіркоту від почутого чи надуманого (прес вини) у дитинстві. Це так важливо розуміти — як ми ранимо дитину, промовляючи подібне у поривах гніву, перевтоми, та, як зазначають психотерапевти, через відчуття власної малозначущості у цьому світі… А є ще інший блок ситуацій, коли дитина сама собі присвоює вину: що не врятувала від смерті любиму кицьку, не допомогла хворому дідусеві, не змогла об’єднати тата і маму, коли вони вирішили розлучитися… Ніби це свідчить про формування відповідальності, моралі, совісті. Та це все ілюзія! Факт же у тому, що почуття вини (як же я шкодую, що так сталося, який же у мене камінь на душі) — руйнівне, з ним працюють, аби загасити.
Почуття вини (як же я шкодую, що так сталося, який же у мене камінь на душі) — руйнівне, з ним працюють, аби загасити.
Психотерапевтка Світлана Ройз пише, що у будь–якому віці вина не дає нам відчути грані відповідальності і можливостей: «вона позбавляє нас місця». Отож, і радять гострі розмови, які дитя може підслухати, проводити подалі від неї, або ж відводити від дитини себе «на грані зриву» — з думками, що у неї не зумисне шкідництво, а несформована психіка. Ось слова Світлани Ройз для дитини: «Ти не винен, що у тебе часто змінюються емоції, ти не винен, що часто не знаєш, чого хочеш…» І вона має такі ж слова до батьків: «Ти не винен у тому, що іноді не знаєш, що робити з дітьми, — що відчуваєш жах, злість і безпорадність. Ти не винен, що діти іноді хворіють». Простіше кажучи, вміти не гризти себе — це справжня велика наука, корисна дорослим і ще більш — дітям. Ця наука передбачає добре і вдумливе (психотерапевтичне) звертання до себе: «А зараз я ліпше розбираюся у своїх почуттях, бачу свою унікальність і унікальність іншого, дозволяю собі бути, яким (якою) є». Ще — від Світлани Ройз: «Якщо щось у нас не виходить — це не тому, що ми погані, а тому, що так склались обставини, у яких ми не змогли проявити себе інакше. І ми можемо сформувати нові обставини…»
Маєте свій досвід? Діліться — чекаємо листів за електронними адресами: [email protected] або ж [email protected] .
