Без ніг можна жити! І Говерлу підкорювати, і з парашутом стрибати, і на марафоні у США пройти дистанцію! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
Без ніг можна жити! І Говерлу підкорювати, і з парашутом стрибати, і на марафоні у США пройти дистанцію!

«Сподіваюсь, не один танець станцюємо з дружиною, яка стільки зі мною пережила!», — ​каже Дмитро.

Фото з особистого архіву Дмитра Котова.

Без ніг можна жити! І Говерлу підкорювати, і з парашутом стрибати, і на марафоні у США пройти дистанцію!

Ними захоплюєшся. Пишаєшся. Їм дякуєш… Ветеранам АТО, з ампутаціями та на візках, які втратили частини тіла, але не розгубили сили духу та жаги до життя. Це герої, котрі щодня тренуються, ставлять нові цілі й досягають їх

«У нас «поклали» весь взвод розвідки. Якщо можеш — ​приїжджай...»

42–річний боєць 25–го батальйону «Київська Русь» Дмитро Котов на псевдо Кот, залишившись без ніг, піднявся на Говерлу, стрибнув із парашутом і двічі брав участь у марафонах морської піхоти у Вашингтоні. Його подвиг внесли до Книги рекордів України. Чоловік постійно відвідує поранених у шпиталі, відкрито розповідає про себе та про те, як вчився ходити.

Поранення атовець отримав у 2016–му, під Новий рік. Їхня група вирушила на бойове завдання, а коли вже верталася назад, натрапила на міну.

Дмитро не ховається від людей, не намагається про все забути, відсторонившись від світу, навпаки, розповідає, який біль переніс. Може, його приклад допоможе тим, хто зараз вчиться жити без руки чи ноги.

— В армію я потрапив у 2015 році, — ​розповідає військовослужбовець. — ​Тоді саме відбувалися бої за Донецький аеропорт та Дебальцево. Пішов би й раніше, але мав приватну будівельну фірму, потрібно було завершити всі справи, розрахуватися з працівниками. Зараз нею займається молодший брат. Тривалий час перебував в учбовому центрі «Десна». У складі 169– ї ротно–тактичної групи потрапив під Горлівку. Там ми переважно копали окопи, будували бліндажі, тримали лінію оборони. Позиції були в полях, обстріли лише бачили. Наш старшина раніше служив у 25–му батальйоні «Київська Русь». Через нього я познайомився з їхнім командуванням. Вони кликали до себе, але, відслуживши рік у «Десні», повернувся до Києва. У 25–му батальйоні воювали мої товариші. Якось вони подзвонили і сказали: «У нас «поклали» весь взвод розвідки. Якщо можеш — ​приїжджай, людей катастрофічно не вистачає».

«Міна виявилась із сюрпризом: під нею лежала ще одна»

Дмитра Котова оприділили в саперний взвод. Йому доводилось періодично виходити в сіру зону, прокладаючи шлях розвідникам.

— Нікому не побажав би такої професії на війні, — каже Дмитро. — ​Коли вперше потрапив у сіру зону, то не знав, які молитви читати. Змушував себе не думати про сім’ю, дітей. Ішов, як робот. Без емоцій і почуттів. Ми ходили по ворожих територіях, на зворотному шляху мінували частину шляху. 28 грудня 2016 року пішли групою робити відео і фотозйомку. Вже вертаючись, побачив прямо на стежці протипіхотну міну. Вирішили її знешкодити. У той момент я стояв за двадцять сантиметрів від неї. Снаряд виявився із сюрпризом: під нею лежав ще один. Мій товариш Сергій тільки доторкнувся до міни, як вона зірвалася. Він загинув, мені відірвало ноги. Я не втратив свідомості ні на секунду, лише коли підкинуло вибуховою хвилею, зрозумів, що однієї ноги нема, а друга якось висить. По рації викликали підмогу. Я вже тоді думав: як буду жити далі? Без ніг? Ще раніше налаштовував себе: якщо зі мною щось станеться, краще відразу застрелитися. Не хочу бути тягарям для рідних. Але хлопці, прочитавши мої думки, забрали в мене автомат. Потрібно було визначатися: жити чи стрілятись.

Лікарі обіцяли, що чоловік ще танцюватиме на протезах танго, а він пішов далі: взяв участь у марафоні морської піхоти США, опісля ж в Іграх нескорених здобув срібло за веслування.

На протезах мене вчила ходити Стефанія — ​реабілітолог госпіталю. Було дуже боляче. Я ледве витримував пів хвилини. Мені потрібно було чотири місяці, щоб навчитися ходити. Здавалося, ноги, яких нема, страшенно болять. Дружина підтримала вже тим, що не залишила. Хоча їй говорив: «Я все зрозумію». Всі мої рідні були поруч.

Узяв 4000–метрову висоту в небі заради товариша

Вісім років тому Дмитро Котов уже піднімався на Говерлу. І вирішив зробити це ще раз, на протезах. Зібралась компанія із семи чоловік: його рідний брат, два капелани і ветерани АТО. Ніхто з них раніше не підкорював цієї вершини.

— Підніматися було неважко, а ось іти вниз — ​непросто! — ​говорить боєць. — ​Але потім дуже тішило те, що після мене на гору почали сходити й інші бійці з різними ампутаціями. Однак, стоячи на вершині, я відчував якесь спустошення і розгубленість: що ж тепер робити далі? І мене надихнув боєць із Маріуполя, десантник. У нього теж немає обох ніг. Розумів, що треба чимось його підтримати. І я вирішив стрибнути з парашутом.

Дружина не знала про таке героїчне рішення, вона саме на кілька днів поїхала на дачу. Протези Дмитро зняв у літаку. Разом з інструктором Андрієм Москаленком вони сіли поблизу дверей. Він підняв його і… чоловіки стрибнули. Як справжній військовий, боєць не показував, що хвилюється. А потім, гойдаючись у повітрі, уже своїх емоцій не стримував.

— Як пройшов політ? — ​говорить Дмитро. — ​Весело, навіть приземлятися не хотілось. Саша побачив мій стрибок із фотографій у фейсбуці.

Лікарі обіцяли, що чоловік ще танцюватиме на протезах танго, а він пішов далі: взяв участь у змаганнях морської піхоти США, опісля ж в Іграх нескорених здобув срібло за веслування.

— На марафон мене зареєструвала президент фонду «Реабілітація українських солдат» Ірина Ващук, українка, яка проживає у США і займається допомогою нашим пораненим хлопцям, — ​розповідає піхотинець. — ​Перший раз пройшов усього кілометр. Не витримували протези, почали відкручуватися гвинтики. Крім того, я ще й на костилі спирався — ​без них не міг. Мене відправили в Детройт, де зробили нові металеві ноги, в яких я зараз ходжу. Через рік полетів до Америки на корекцію, і мене зареєстрували учасником змагань знову. І тоді я вже пройшов свою «десятку». Бігати на моїх протезах не можна. Головне, що я подолав дистанцію. Це важливо.

«Якими б хорошими не були волонтери, люблячі дружини, батьки і діти, але м’язи вони не наростять»

Тричі на тиждень я ходжу в спортзал. Без ніг можна жити! Жити і майже ні в чому собі не відмовляти. Але потрібно постійно над собою працювати. Якщо сам цього не захочеш, ні психологи, ні рідні тобі не допоможуть, — говорить Дмитро. — ​Із взуття ношу лише кеди. Вони підходять і до джинсів, і до спортивного одягу, які складають основу мого гардеробу. Все має йти від власного серця. Мені сказали, що варто було б заглибитися в спорт. Я порахував, що спортзал дешевше виходить, ніж горілка, купив абонемент і займаюся з тренером. Він дуже сильно допоміг мені підготуватися до «Invictus games». Якими б хорошими не були волонтери, люблячі дружини, батьки і діти, але м’язи вони не наростять. Тому не варто зневірюватися у власних силах — ​все можливе. Головне: зробити перший крок, — ​закликає Дмитро Котов.

Власта КРИМСЬКА.

Джерело: https://censor.net, http://www.armyfm.com.ua, https://zaxid.net, https://fakty.ua.

Дмитро Котов подолав свою дистанцію на змаганнях у Вашингтоні, які вже 42-й рік відбуваються у пам’ять про тих,  хто не повернувся з війни.
Дмитро Котов подолав свою дистанцію на змаганнях у Вашингтоні, які вже 42-й рік відбуваються у пам’ять про тих, хто не повернувся з війни.
«Здавалося, що ноги, яких нема, страшенно болять», — ​згадує ветеран АТО.
«Здавалося, що ноги, яких нема, страшенно болять», — ​згадує ветеран АТО.
Ще раз піднятися на найвищу вершину Карпат чоловік вирішив  вже на протезах.
Ще раз піднятися на найвищу вершину Карпат чоловік вирішив вже на протезах.