«Повернувшись із фронту, йшов до дітей, як на розстріл» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.18 € 26.74
«Повернувшись із фронту,  йшов до дітей, як на розстріл»

«Найтяжче усвідомлювати, що ти повернувся, а на твоє місце знову прийшли молоді хлопці», – говорить Анатолій Бричка.

Фото з особистого архіву Анатолія Брички.

«Повернувшись із фронту, йшов до дітей, як на розстріл»

Микитович, як звали директора Старосільської школи на фронті, у 56 залишив її і пішов добровольцем в АТО. Навчав чужих дітей історії та правознавства, виховував своїх, ростив онуків. Коли ж почалась на Сході України війна, педагог із Маневицького району одягнув бронежилет і став на захист рідної землі

Чорним по тканині теплі слова від побратимів, номери мобільних… На синьо–жовтих та червоно-чорних стягах — нотатки війни. У вузенькому шкільному коридорчику шість прапорів з автографами бійців. «Ще два мають прислати з бригад, яким допомагаємо на Сході», — каже директор.

У сільській школі виплачують щомісячні стипендії за успішність

Старосільська ЗОШ — філія опорного навчального закладу, що в сусідніх Колках, тут сучасні інтернет, wi fi…

У Старосіллі Анатолій Бричка працює з 1986-го. Родом із Рівненщини. Усвідомивши, що майбутнього компартія не має (рік очолював парторганізацію колгоспу в селі Карпилівка), вирішив переїхати на Волинь.

— Пропрацював у тій партії рік і зрозумів, що треба з неї виходити, — розповідає він. — Дружині сказав: ти залишайся на Маневиччині, а я наполягатиму, що мені потрібно переїжджати до сім’ї. Так я опинився тут. Хоча там мав будинок, повністю облаштований для проживання. Загалом відпустили мене легко.

Цій школі Анатолій Микитович віддав пів життя. Саме завдяки йому в навчальному закладі вже з десяток літ раз на місяць виплачують учням стипендії за успішність. Кошти дає колишній випускник Вадим Снитюк: 200 гривень — школярам молодших класів, 300 — старшим.

Пропрацював у тій партії рік і зрозумів, що треба з неї виходити.

— Навчається зараз у нас 164 учні, — каже директор. — Сучасні діти розкуті, вони знають свої права. Вчителі ще кнопочні телефони носять, а в них усіх — смартфони, айфони. На вихідні відключаємо мережу, а в понеділок перше питання, яке чуємо від учнів: чому нема wi fi? На 1 вересня хочу замовити в кожен клас такі полички на 25 кишеньок, куди всі діти перед уроком кластимуть свої телефони.

 

 

«Важко було в клас зайти: все, що я робив, ставало порожнім»

Він не охоче говорить про війну. Довго мовчить, опускає очі. І я боюсь порушити хоча б словом тишу, бо знаю, що за нею будуть спогади…

— Часом мені хочеться сісти і написати про все, що побачив, відчув, пережив, — ​зустрічаюся з Анатолієм Микитовичем поглядом, і мене проймає біль. — ​Повернувшись із фронту, йшов на роботу з важким серцем — ​як на розстріл. Там зовсім інший світ. І прийти в школу з відчуттям того, що тут нічого не змінилося і люди живуть так, ніби немає війни, було дуже важко. Я не знав, як говорити з колегами і про що — ​з дітьми. Здебільшого мовчав. Нелегко було і до дітей зайти: мав таке відчуття, ніби все, що роблю, порожнє, нікому не потрібне. Там ти знав, що виконуєш роботу, яка дуже важлива сьогодні, в цю хвилину. І весь рік адаптовувався. Поки психологічно не переклинило: життя ж назад не вернеш. Треба жити і працювати.

Анатолій Бричка усвідомив, що не може розповідати на уроках дітям про війну, не воювавши. Ну якось це неправильно: твої учні на фронті, а ти — ​ні.

— Спочатку ми почали волонтерити школою, — ​згадує директор. — ​Випускникам, які вже були на контракті, намагались відправити зубну пасту, щітки, шкарпетки… А коли з’явились перші поранені в Луцькому госпіталі, наготували для них пиріжків та інших гостинців. Побачили, скільки їх там уже лежить, і це просто рвало нашу свідомість. Не вистачало навіть фотопаперу на рентген. Раз на два тижні ми їхали у шпиталь. З концертами, стінгазетами, листами. Найважче було йти до хлопців у хірургічне відділення. Скільки я туди цигарок перевозив! Лікарі сваряться, а я все одно передаю. Якось після Іловайська там було два хлопці з Маневицького району: один із самого містечка, другий — ​із Черевахи. Останній показав мені розпанаханий живіт і каже: «Щасливий, що поранений, бо мене звідти вивезли, і я вижив». Його пошматувало за два дні до Іловайського котла. І мене наче струмом ударило від цих слів. Отоді прийняв рішення йти на фронт. Замість цих молодих хлопців.

— 27 липня кум доньку заміж віддавав. Кожен тост ми починали зі слів «Слава Україні! — ​Героям слава!», — ​розповідає Анатолій Микитович. — ​Ідемо з весілля чотири сім’ї: жінки — ​попереду, чоловіки — ​позаду. Слово за словом — ​і вирішили: всі четверо підемо захищати країну. Мені, як старшому, доручили дізнатися, що для цього треба зробити. Наступного дня я навідався до Колківського селищного голови Олександра Палінкевича. У нього вже тоді син загинув. Зайшов і кажу: «Є четверо осіб, які хочуть піти служити. Допоможіть нам». А він відповів: «Я не хочу хоронити ще когось». Дав лише телефони в обласний та районний військкомати. Відтоді почав пробиватись на війну.

Вирішив іти на фронт. Замість молодих хлопців

Саме тоді, у вересні, Верховна Рада прийняла постанову про підвищення віку для військовозобов’язаних. 17 вересня Анатолій Микитович написав першу заяву у військкоматі про відновлення на обліку. Їздив, дзвонив — ​нема мобілізації. Потім один військовий не­офіційно розповів: поки після Іловайська над 51-ю бригадою тривають суди, з Волині нікого не братимуть. Чекають на четверту хвилю. 14 січня на стіл лягла друга заява директора…

— Того ж дня, як отримав повістку, 21 січня 2015 року, сказав удома, — ​розповідає Анатолій Бричка. — ​Це стало шоком для рідних! Були і сльози, і прохання не йти… Але коли дружина зрозуміла, що вже нічого змінити не може, підійшла до мене і питає: «Що треба із собою взяти?». Зайшов в учительську, попрощався. Учні 9–го класу вручили медальйон Божої Матері, іконку і лист. Цей образок відтоді я так і ношу, не знімаю. Іконка та лист разом зі мною всю війну пройшли. Дитячі слова, але дуже сильні. Депутати сільської ради вручили бронежилет.

Спершу був Яворівський полігон. Потрапив в інженерно-саперний батальйон, де отримав спеціальність «механік-водій МТУ 20».

— Це такий мостоукладник танковий двадцятиметровий, — ​пояснює мені, невійськовій людині, Анатолій Микитович. — ​Тобто на танку замість башти міст розкладний. Якщо рухається колона і десь є перешкода, машина викидає його, і всі переїжджають. Техніка стара, мастила знайти не можна. Воду з озера метрів за 800 носили каністрами серед зими. І попри все ви не уявляєте, що робилося тоді на полігоні! 25–30 відсотків становили добровольці. Ідуть колони назустріч і одна одну вітають: «Слава Україні! — ​Героям слава!». Аж серце рве. Навіть заради цього масового патріотизму варто було туди потрапити.

У той час не вистачало офіцерів, і Анатолія Бричку, як директора школи, залишили на полігоні командиром взводу. Для нього це було найобразливішим: хлопці йдуть, а ти залишаєшся.

— І тоді я написав перший рапорт про відправку, але його не задовольнили. А 13 березня почали поступати на службу вже перші офіцери. Я знову пишу рапорт. Листок мені повернули, а вгорі зазначено: «Не тратьте дарма паперу. Майор Івахів». Я дітей залишив, я ж не йшов сюди, щоб тут сидіти. Повернусь — ​і що учням скажу?! Але добився свого, пішов на Схід!

«Зачем вы у наш дом с оружием пришли?»

— Коли ми закінчили навчання, виявилося, що такої техніки фактично нема. А та, що є, — ​неробоча. Де логіка, навіщо нас вчили, коли її нема? На Сході сів за тягач МАЗ 537. Це велика армійська машина для перевезення важковагової техніки. 8 лютого прийняв переприсягу, до речі, разом з Русланом Кошулинським, який на той час був заступником спікера парламенту. 1126 чоловік тоді одночасно давали клятву на вірність Україні. А всіх прибуло на полігон близько семи тисяч. На Сході наш підрозділ базувався біля Краматорська. Ми перевозили важку бронетехніку. Були під Дебальцевим, Попасним, Артемівськом (нинішнім Бахмутом), Дружківкою, Слов’янськом, Краматорськом… Коли постійно в дорозі, тоді з’являються елементарні побутові мрії: поспати, помитись, поїсти гарячої страви, просто простягнути ноги…

Якось бійці поїхали до Краматорська по продукти. Поки продавчиня рахувала, одна бабуся стояла збоку й поглядала непривітно.

– І вона нам каже: «Зачем вы у наш дом с оружием пришли?» — ​розповідає Микитович. — ​Так по душі зашкребло. А я їй відповідаю: «Скажіть, де ваш дід похований, прадід? Омськ, Томськ? Ви сюди коли приїхали? Це чия земля?». Бабця відійшла на 5–6 метрів і більше нічого не говорила, поки ми не пішли. І тільки вийшли з магазину, як ідуть назустріч дві жіночки у вишиванках. «Ой, наші ріднесенькі, дорогесенькі! Що ж ви тут ходите, хлопчики наші, тут же навколо одні сепаратисти», — ​кажуть нам. Вони теж із Краматорська…

– І вона нам каже: «Зачем вы у наш дом с оружием пришли?» — ​розповідає Микитович. — ​Так по душі зашкребло. А я їй відповідаю: «Скажіть, де ваш дід похований, прадід? Омськ, Томськ? Ви сюди коли приїхали? Це чия земля?».

Села — ​українські. Люди несуть нам і хліб, і молоко. Українською говорять. А от міста російськомовні. Дивують діти. Якось у нас закінчилася солярка біля Щастя. Село перед нами сєпарське, вже темніло. Тут підходить хлопчик, починає розпитувати, як машина називається. Кажу йому: «Чого не спиш?» «Мама больная, бухает. Есть хочу, дай покушать», — ​відповідає малий.

Я дав йому сухпайок. Через п’ять хвилин дітей, мабуть, із семеро прибігло. І всі хочуть їсти. Малеча як малеча. Військових не боїться. Але тоді так стало важко на душі.

«Пане майоре, ваш прапор привіз. Доповідаю: він висить у школі»

Лише із Старосільської школи І — ​ІІ ступенів через АТО (ООС) пройшло вже 44 випускники. Двоє з них віддали життя за Україну. Там, на фронті, у військовій формі довелося директору зустрітися зі своїми учнями.

— Якось вранці оглядаю на полігоні свій танк, а за метрів 30 інший взвод перевіряє техніку, — ​пригадує Анатолій Микитович. — ​Дивлюсь, ну якась така знайома постать. Підходжу ближче. «Миколо, то ти?» — ​вигукую. А то мій учень — ​Микола Долінчук. Обнялися з ним, і так мені тепло на душі стало… Маємо серед наших випускників «кіборга» Юрія Оксенюка і Героя України Миколу Лавренчука. Служить контрактником у 80-й бригаді. Його мама в нас працює прибиральницею.

Відправляв мене на полігон Володимир Лисковець. Він виконував обов’язки військового комісара. Дав новенький запакований ще в плівку червоно-чорний прапор. «Де б ти не був, підписуй, і щоб назад його привіз». Коли приїхав на фронт, я йому відписав: «Пане майоре, ваш прапор привіз. Доповідаю: він висить у школі», — ​усміхається директор. — ​З 1982 року мені часто снилося, що я в руках тримаю автомат. Я вже й звертався до психологів: «Служба якась чекає попереду», — ​сказали. Цей сон мене більше не турбує. Бачу інший — ​дороги, якими їздив на Сході, бойових побратимів… Найтяжче усвідомлювати, що ця війна сьогодні не закінчиться. Ти повернувся, а на твоє місце знову прийшли молоді хлопці.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.