П’ять зустрічей із Вітром - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.18 € 26.74
П’ять зустрічей із Вітром

Курінний Вітер досі живе в серці своєї племінниці — Віри Рябко.

Фото з домашнього архіву Віри Рябко.

П’ять зустрічей із Вітром

Віра Рябко із села Ставки Турійського району добре пам’ятає свого дядька — курінного «Поліської січі» УПА Нестора Шпака

 

 Ми ще дуже мало знаємо про тих людей, які поклали голови за волю України, хоч написано гори книжок і зроблено десятки тисяч досліджень. Так само небагато відомо нам про курінного цієї армії Шпака на псевдо Вітер.

Для Віри Рябко він — рідний дядько, брат матері. І хоча бачилася з ним усього кілька разів, та ті розмови запали в пам’ять, бо засвідчують твердість, рішучість і… ліричність волинського повстанця. Тож слово Вірі Давидівні

Перша зустріч: «Навіщо цілувати негарних?»

Вона відбулася в кінці червня 1941 року, коли німці розбомбили Володимирську тюрму. Шпака, як члена ОУН, заарештували совєти, але він утік звідти. Я в той час була на дідусевому хуторі. І раптом надвечір іде гурт чоловіків. Усі кинулися їх обнімати та цілувати. Моя мама теж якогось із них уже так обціловує! А я собі дивлюся: чоловіки такі негарні, небриті, маринарки (піджаки. — Авт.) на них порвані. І чого б уже їх так цілувати? Тоді мені було п’ять років. Уже розуміла, кого треба цілувати: гарних. А ті негарні. Ото була така зустріч із моїм дядьком Нестором Шпаком, майбутнім співорганізатором «Поліської січі».

Друга зустріч: коли димить трава

Минуло зовсім небагато часу. І на дідусевому хуторі появився той самий чоловік. Але вже якийсь інакший: такий красивий, поголений, у білій сорочці. Вітер дуже любив такі носити… Дядько каже моїй мамі: «Юхимко, поки будеш готувати, я візьму дівчат і пройдуся хутором». Узяв свою донечку, мою ровесницю, та мене за ручки, і ми пішли. Розповідає нам, який у дідуся хутір та великий садок (десь на 100 дерев). І раптом каже: «Зараз вам покажу, як димить трава». Я засміялася: як то може вона диміти? А він нагинається і легесенько стукає по травинці. Злітає пилок — і вона ніби димить. Мені той образ димлячої трави запам’ятався на все життя. При нагоді завжди нагинаюся, стукаю по травинці — і з неї злітає пилок. Отак димить трава.

Третя зустріч: на відкритті могили

Вважаю, що то був 1943–й. Ми йшли відкривати так звану козацьку могилу. Якою була моя роль? Не тільки моя, але всіх малих дітей 5—6 років. Нас поставили попереду, дали квіти, і ми ними устеляли дорогу перед священниками та всіма людьми, які йшли відкривати могилу. Серед них був і Нестор Шпак. Я дуже пишалася перед дівчатками: «Ото мій дядько». А він, як завжди, у білій сорочці.

Четверта зустріч: трагічна

Ішов 1944 рік. Наше село зазнало два напади поляків. Другого разу то була трагедія. Я не розповідатиму детально, бо це дуже тяжко. Ми втікали, і мама мене несла перед собою. А сестра питає: «Чого ти не візьмеш її на барани (тобто на спину)?» «Як вистрелять, то заб’ють Віру, — каже мама. — А так заб’ють мене. А ти Віру не кидай, неси далі». Аж тут виїжджають із села останні сани — і там стільки людей. Проситися туди ніхто й не подумав. Але мама, нікого не питаючи, кинула мене на ті сани з криком: «Врятуйте дитину!» Я не можу все те розповідати…

Мама каже: «Несторе, подивися на своє село, ти його більше не побачиш!» А він відповів: «Сестро, життя велике… А раптом ще побачу?»

Тоді в нашому селі поляки забили 90 людей, у тому числі моїх дідуся і бабусю. Коли їх відкопували, був присутній і Нестор Шпак. Я бачила його у скорботі. Мама поставила мене та брата віддалік і наказала не підходити, щоб ми не бачили того всього. Я слухняно стояла, а брат кинувся, прибіг і каже: «Віро, я бачив — дідусьо зарізаний», і показав по шиї. А на бабусі не було видно ні сліду кулі, ні удару сокири. Вона хворіла і була замотана в перину. Видно, її вкинули в яму живою.

Тоді мама мліла, а Нестор втішав: «Сестричко, не плач!» (жінку давлять сльози, і вона вмовкає. — Авт.). Попороли одяг, і мама замотала батьків, а дядько привіз труни. Священників не було. В селі вже стояли німці, і коли проходила процесія, то вони заграли траурний марш. Коли зупинилися на середохресній дорозі, то ще раз заграли. Отака була зустріч. Я вже розуміла, що мій дядько десь на Січі.

П’ята зустріч: прощання

Насувався фронт. Багато людей з мого села виїжджали за німцями — і Шпак у тому числі. Людей проводжали, стояв ґвалт і крик. Зупинилися на горбку, звідки видно все село. Мама каже: «Несторе, подивися на своє село, ти його більше не побачиш!» (Віра Давидівна плаче. — Авт.) А він відповів: «Сестро, життя велике… А раптом ще побачу?»

Нестор уже знав, що казав. Мав заготовлені документи на всю сім’ю. Імен не змінювали, а прізвище взяли мого батька — Власюк. Через якийсь час вони повернулися назад і оселилися в селі Римачі Любомльського району. Дядько Нестор став працювати столяром у місцевому колгоспі.

Я після закінчення Ставківської школи пішла в Олеськ Любомльського району. Усі були переростки, тільки троє дітей шкільного віку. Мене називали Малою. Там була учнівська підпільна організація. Один учень, Дмитро Здрок, у 9–й клас уже не пішов, а перейшов із батьком у підпілля. А ще двоє ходили в школу. Їх почергово забрали з 9–го. Не знаю, чи Шпак був пов’язаний із тим підпіллям. Здрока з батьком розстріляли в Луцькій тюрмі, а інших посадили.

Вітра я більше не бачила.

Для довідки:

Нестор Давидович Шпак на псевдо Вітер народився в селі Ставки Турійського району. Член ОУН, з літа 1941 року працював у Вербській райуправі. З весни 1943-го командував сотнею УПА, а з 1944-го — куренем імені Сагайдачного загону УПА імені Богуна. На початку 1944 року вивів рештки загону імені Богуна у Яворівські ліси Львівської області. У 1946-му повернувся на Волинь. Арештований у 1952-му в селі Вижгів (нині Любомльського району). Засуджений на 25 літ, у 1956-му помер на засланні в Комі АРСР.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.