Вірю, що наше «люблю» чують на небесах - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.25 € 26.94
Вірю, що наше «люблю» чують  на небесах

Фото з архіву родини Бубнюків.

Вірю, що наше «люблю» чують на небесах

У неї був дуже красивий почерк. Як у моєї мами, хоча віком молодша. Вона брала коричневий блокнот і, щось там занотовуючи, жартувала: «Колись я напишу книгу своїх спогадів. Перший із них буде про тебе», — і зачитувала вголос уривки. Ми довго сміялися, а потім Алла Степанівна з такою серйозністю ставила зошит на полицю серед книг, що мені і справді здавалося, ніби є в цих записах щось особливе. Найщасливіші моменти життя трапляються з нами спонтанно. Найпечальніші так само. Рівно два роки тому в цей день не стало людини, яка великою мірою зробила мене такою, якою я є сьогодні

Нам завжди бракує відвертості. Сказати «люблю». Подякувати вчасно. Нашої впевненості мало коли вистачає, аби сміливо говорити про те, що ми відчуваємо. Не соромлячись. Бо скільки сильних і чудових людей, із якими була знайомою, тих, що вперто трималися за життя, за ці роки згасли, ніби зірки. Але чомусь ми у щоденних клопотах не знаходимо нагоди, аби сказати про головне, поки вони з нами.

Ми всі перебуваємо у постійному пошуку «своїх», з якими можемо бути собою, з ким не боїмось бути слабкими. Таких людей ми називаємо друзями, і, як показує мій власний досвід, вік тут значення не має. Мені завжди щастило на старших друзів. Можна було з ними дорослішати. Можна було вчитися на чужих помилках. Можна було розраховувати на чесну критику. І Алла Степанівна критикувала так, що часом мені бракувало витримки і я йшла, грюкаючи дверима. Мені не соромно про це розповідати, бо я зрештою навчилася зачиняти двері тихо і слухати.

Алла Бубнюк могла слухати на повну гучність у кабінеті «Бітлз» чи Андрія Макаревича, читала багато книг, любила подорожувати і завжди була в центрі уваги.  

З Аллою Бубнюк (на фото), з якою ми разом працювали у Маневицькій районній газеті «Нова доба», мене пов’язує сім з половиною років, «прожитих» спільно в одному кабінеті. Це години сміхотерапії, бо моя колега мала надзвичайно сильне почуття гумору, години наполегливої праці, бо саме вона вчила мене писати журналістські тексти, це і безкінечні дні тиші… Ми завжди знаходили сили й волю лишитися собою, не поступитися власними принципами. Ми обидві знали, що треба цю мить перечекати, тому мовчали.

Та попри все це була велика радість жити з такою людиною в одному просторі, бо вона вчила мене найголовнішого — бути сильною, навіть коли боляче, вміти програвати і визнавати власні помилки. Думаючи про Аллу Степанівну, згадую свою легковажність, із якою часом ставилася до багатьох серйозних речей. Згадую дріб’язковість, через яку ображалася часто, і замкнутість, до якої вона все ж знайшла свій ключ. І я хочу сказати спасибі їй за ту школу життя, думаю, там, на небесах, вона мене почує.

Алла Бубнюк могла слухати на повну гучність у кабінеті «Бітлз» чи Андрія Макаревича, читала багато книг, любила подорожувати і завжди була в центрі уваги. Вона, ніби ракета, могла будь–якої миті вибухнути й рознести все довкола. Її настрій мінявся з такою ж швидкістю. Проте мене не зупиняв страх опинитися під цими «уламками». Бо вони стосувалися і моєї поведінки. Ми ніколи не зможемо відмовитися від того, що в нас закладено. Цим ми й різнимося одне від одного. Характером. Я пам’ятаю всі її історії та анекдоти, заяви та присягання, веселі і сердиті нотки її хриплого вчительського голосу. Я знаю для чого – для вдячності. І з любові.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.