Бережлива присутність
«Головне, сину, як розказуватимеш того вірша, не хвилюйся і не збийся. Бо ж там будуть люди, всі на тебе дивитимуться…» — ці мамині напучування мій чоловік згадав, слухаючи, як зараз учимо з малим «Ти, ялинко чарівна» — перший вірш на дитсадківську сцену. Згадав і те, що він таки збився, хоч досі думає, що може б усе і минулося, якби мама мимохіть не запрограмувала його на помилку
Є така історія про офіціантку, якій наставили цілу тацю брудного посуду і наказали: «Ти ж дивись, не розбий!». Думаєте, не розбила? Острах не зробити так, як попередили, дуже стримує, іноді аж паралізує, а головне — не пускає вперед. А в житті, з погляду дорослого, є стільки «нетаків»… Хтось про це дізнаватиметься поступово, здобуватиме власний досвід, а його чи її ровесник боятиметься і спотикатиметься ще на перших кроках — усе залежить від батьків.
«Ти ж там на контрольній старайся, думай, будь уважним!» — казала я своїм старшим, виряджаючи до школи у відповідальні дні. Тепер кажу доньці просте «Ні пуху», бо якщо знає — зробить, а якщо буде важко, то моя шалька застережень ще гірше перекосить її внутрішні терези. Буде кепсько в зошиті і на душі, ще й винувато перед мамою. Без третього складника виглядає хоч трохи веселіше. До чого я веду? До того, що своїм програмуванням, очікуванням якоїсь зразковості, безпроблемності у легших чи геть складних ситуаціях ми можемо добряче підпсовувати (іноді й отруювати) життя своїм дорогим дітям.
Останнім часом у думках чомусь часто крутяться слова, озвучені в якомусь із інтерв’ю Світланою Ройз, — про бережливу присутність батьків біля своїх синів і доньок. Шанована психотерапевтка міркувала, чого більше у поведінці і вдачі дитини — спадковості чи наслідування, чого більше у сімейному вихованні — педагогіки чи любові. Її висновок такий: «Бережлива присутність у житті дітей багато може трансформувати».
Тепер кажу доньці просте «Ні пуху», бо якщо знає — зробить.
Спробуймо не тиснути на сина чи доньку, але встановити чіткі кордони дозволеного, навчати, не повчаючи, реагувати на їхній кепський настрій, не зриваючись. Завдання не для слабких! Але ж ми маємо, сподіваюсь, гарний досвід! Бо «бережлива присутність» — це, як на мене, ще і про стосунки з коханою людиною. Дуже добре, коли вдається шанувати в партнерові його чесноти, деякими захоплюватися, а вади сприймати з терпимістю (як і свої). Добре, коли у таких взаєминах нема місця дратівливості, є розуміння про право іншого на поганий настрій (емоції) і звичка гострі кути згладжувати спокійно. Ось добротна канва, яку можна пробувати переносити на спілкування з дитиною. (Адже ж вона зростає, удосконалюється і стрімко піднімається до планки «ми тепер рівня».) Як це собі ще полегшити? Та ж Світлана Ройз з огляду на свою багаторічну практику психотерапевта радить мамам і татам позбутися найпоширенішої нашої помилки: нехтувати турботою про себе, про батьківський ресурс. У цьому — велика правда: про задоволеність життям треба дбати ретельно, бо інакше не зможемо гріти теплими іскорками радості й доброзичливості тих, чиї п’яточки свого часу поміщалися у наших долонях.
Маєте що додати? Прошу! Електронні адреси для зв’язку — [email protected] або ж [email protected], а поштова є в газеті.
