Столичні митці показали лучанам «Шрами» від знущань - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.72 € 27.21
Столичні митці показали лучанам «Шрами» від знущань

Непорозуміння з батьками, насильство у стосунках — глядачі бачили в цих історіях себе.

Фото @oleksiitovpyha.

Столичні митці показали лучанам «Шрами» від знущань

Нещодавно київський сучасний «Дикий театр» спільно з ООН «Жінки в Україні» презентував провокативну виставу у Волинському обласному академічному театрі ляльок у рамках всесвітньої кампанії «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства»

Луцьк столичні актори навідали вперше, тому хвилювалися, як сприймуть їхню нову постановку в нас, бо це ж повний зал глядачів. І переважно — молода публіка, здебільшого жінки. Сприймали спектакль щиро, плакали відверто, аплодували гучно. Чесно кажучи, і мені вперше після вистави не хотілося просто встати і йти. Душили сльози, і боліли власні шрами.

Далі «Дикий театр» поїде до Чернівців, Сум, Запоріжжя, Херсона. І всюди вхід на «Шрами» — вільний, аби показати відверті зізнання якомога більшій кількості глядачів. В основі п’єси — історії жінок, які зазнали насильства — психологічного, фізичного, сексуального.

Розкажіть про свої «рубці» — і це буде спробою вижити  після болю.
Розкажіть про свої «рубці» — і це буде спробою вижити після болю.

 

Ярослава Кравченко, засновниця театру, натякнула, що у виставі можна впізнати себе, і це не дуже приємно, тому краще вийти перед початком. Але ніхто не наважився.

Серед декорацій — мотузки для білизни, які нагадують, що все це відбувається щодня в будинках, кімнатах, гуртожитках. Ще одна промовиста декорація — ліжко–стіл–батарея, що рухається сценою, біля якого відбуваться безперервні дії, що завдають шрамів.

Якщо жінка побачить себе в героїні, то принаймні буде знати, що вона не сама. Часто в таких ситуаціях може видаватися, що ми одинокі й нам ніхто не допоможе.

Домашнє насильство, непорозуміння з батьками, стосунки — те, про що говорили жінки на сцені. Наругу, яку не помічають, вважають нормою і нікуди не звертаються, не розповідають про це, не виносять сміття з хати. Зовні щасливі люди можуть приховувати стільки внутрішнього болю і травм — «шрамів»! Історії настільки болючі, що, слухаючи їх, не соромишся плакати.

…Вічно п’яний батько б’є доньку–підлітка і навіть кидає в неї ножем, а мама якось безглуздо покриває його; 7–річна дівчинка, якої домагається сусід, терпить, бо не знає, як сказати мамі, пізніше, аби заглушити душевний біль, завдає собі фізичного — ріже руки ножем, коле голками і мовчить; доросла пані остерігається народжувати через дитячі комплекси і боїться мати доньку; дружина вічно втікає і повертається до свого чоловіка, який її постійно б’є…

Усе це взято з реальних 50 історій різних жінок. Половина — анонімних. Спочатку творчині відібрали кілька сюжетів і зробили глибинні двогодинні інтерв’ю, котрі потім опрацьовувала драматургиня Кіра Малініна.

— Була дівчина, яка спочатку розповіла історію з дитинства нам, а лише через два дні — мамі. Це підштовхнуло її заговорити. Ми хотіли, аби цей проєкт дав можливість не мовчати іншим, — каже засновниця театру. — Якщо жінка побачить себе в героїні, то принаймні буде знати, що вона не сама. Часто в таких ситуаціях може видаватися, що ми одинокі й нам ніхто не допоможе.

Ці історії пройшли через власні емоції чотирьох актрис: Анни Кузіної, Анни Абрамьонок, Наталки Кобізької, Марини Сердешнюк. На репетиціях і вони пригадали свої шрами. Одна — що її ледь не зґвалтували. Пам’ять це запаковувала в коробочку, яку потрібно розкрити, щоб полегшало.

Актори «Дикого театру» хочуть достукатися до людей, у яких давні рани, кожна друга жінка може згадати схожу історію зі свого життя. Коло людей, які потерпіли від насильства, — дуже широке.

Вистава закінчується епізодом, де жінки леліють новонароджену дівчинку, — є надія, що її життя буде без шрамів.