І через 70 років шлюбу він каже їй: «Кохаю!» (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.75 € 30.32
І через 70 років шлюбу він каже їй: «Кохаю!» (Фото, відео)

У день весілля вони, звичайно, не думали, що такий довгий шлях пройдуть у подружжі.

Фото з сімейного архіву БОЯРЧУКІВ.

І через 70 років шлюбу він каже їй: «Кохаю!» (Фото, відео)

Платинове, або благодатне, весілля відзначили Володимир і Зоя Боярчуки, які живуть у селі Шепель Луцького району

  «У день благодатного ювілею побували і у храмі, де вінчалися»

Вони розписалися 5 листопада 1949 року. А весілля було 19 й 20 — ​напередодні свята Михайла взяли церковний шлюб. Тепер, щоб усій родині було зручно зібратися, то 70-літній ювілей відзначали у вихідний — ​в суботу, 23 листопада.

А нині до престолу підвів ювілярів отець Віктор.
А нині до престолу підвів ювілярів отець Віктор.

 — Я казала, — ​мовить Зоя Михайлівна, — ​аби діти, онуки не затівали нічого, бо ж то клопоти. Але вони цього й слухати не хотіли.

Звикли ми одне до одного: її нема — ​нема мені з ким говорити. У молодих — ​своя мова…

— Ну як, — ​долучається до розмови дочка Боярчуків Галина, — ​стільки прожили у парі і не зробити свята. Не всі люди до сімдесяти літ доживають, а тут у шлюбі дав Бог стільки часу бути.

Як зауважила пані Галина, сім’я якої живе з батьками, у родині завжди пам’ятали, коли тато й мама одружилися. Щоразу вітали їх, у сімейному колі сідали за стіл. І золоте весілля було особливе — ​коровай пекли, як належить. Правда, про 50-літній ювілей Зоя Михайлівна і Володимир Олександрович ще самі потурбувалися. А вже тепер вони були, по суті, гостями на своєму святі, бо всі турботи взяли на себе діти й онуки.

У храм села Буяни, який нині вже недіючий, прийшли ювіляри і ніби повернулися у свою молодість.
У храм села Буяни, який нині вже недіючий, прийшли ювіляри і ніби повернулися у свою молодість.

 Мабуть же, поцікавилися, що 70 років — ​це платинове, або благодатне, весілля. У цей день збирається вся родина. Після такого довгого подружнього шляху — ​це найкращий подарунок, аби побачити своїх найрідніших людей. Так було і в Боярчуків.

— Поїхали ми в храм села Шепель, 

— ​розповідає дочка Галина. — ​Тато й мама ходили до сповіді, як і колись перед вінчанням. До престолу отець Віктор їх підвів. Свічечки горіли у їхніх руках, звучав молебень за здоров’я.

Машина, в якій їхали «молодята», була вбрана так, як зазвичай на весіллі. І сигналив водій, щоб усі знали, що це особливий кортеж. Близько 50 гостей було, і всім квіточки пришили, як і тоді, у листопаді 1949-го.

— А перепій вимагали? — ​цікавимося.

— Аякже, — ​каже Зоя Михайлівна. — ​Усе так, як і в Буянах було, коли ми з чоловіком брали шлюб.

До цього буянівського храму поїхали ювіляри і в день 70-ліття їхнього весілля. Він уже недіючий, як довелося почути, ікон нема. Але розпис на стінах і аура священного місця збереглися. Молоді зайшли до церкви з квітами. Родина їм «Многії літа» заспівала. І фотознімки зробили на пам’ять.

— Стояли ми на тому місці, де нам батюшка руки пов’язав, — ​каже Зоя Михайлівна. — ​Мені тоді було сімнадцять, чоловікові — ​двадцять. Знаєте, я так плакала…

Звичайно, то були особливі сльози — ​плакати хотілося, мабуть, від радості і подяки долі, бо, як каже жінка, хіба думала, що доживе до таких літ. І головне — ​у парі.

«Ми обоє — ​забужани, і родини наші потрапили на Волинь в неспокійний час»

Як тільки ми познайомилися, жінка сказала, що з її ім’ям пригода вийшла. Точніше воно у неї не одне.

— Моя сестра, старша від мене на вісім років, дуже хотіла, щоб я звалася Зоєю. А у церкві священник зауважив, що такого імені нема: мовляв, нехай буде Софія. З церковних документів пішло й те, що у паспорті я Софія.

Але вдома завжди вона була Зоєю. Тож і ми зійшлися на тому, що в газеті буде не паспортне ім’я, а те, яким дружину кличе чоловік. Та й у селі вона Зоя, а не Софія.

– Ми з чоловіком переселенці з-за Бугу, — ​розповідає жінка. — ​Мої батьки в 1940-му приїхали на Волинь. А чоловікові перш потрапили на Херсонщину. А вже пізніш (без батька, який помер, маючи лише 45 літ) перебралися сюди — ​ближче до кордону. В Усичах, на колонії Валентинів поселилися. Спочатку ж усі ми думали, що ще повернемося додому. А он як вийшло — ​волиняками стали.

Шістнадцять років мала Зоя Михайлівна, а тоді юна Зоя, коли вперше побачила свого майбутнього чоловіка на вечорницях. Стали зустрічатися. І вже скоро Володимир розказав удома, що є в Буянах дівчина, яка йому припала до душі, тож хоче брати її за дружину. А мати йому: «Скажи своїй дівчині, нехай почекає до осені. Я вгодую кабанчика, і зробимо тоді весілля». Так і було. Восени мати нареченого із сестрою прийшли до Зоїних батьків на перемовини. Весілля призначили на 19 і 20 листопада 1949 року. Незважаючи на те, що це ж повоєння — ​непростий і бідний час, молодята сфотографувалися. Знімки до цього часу збереглися. Високий, стрункий наречений, а біля нього тендітна наречена у довгій білій сукні й такому ж розкішному вельоні. Виявляється, одяг молодій позичали. Після вінчання, звичайно, віддали. Хоч, може, й хотілося, щоб сукня нареченої збереглася, але не кожен міг тоді дозволити собі таку розкіш.

Так склалося, що Зоя Михайлівна, як постаршала, то багато літ була господинею на весіллях («як і на інших оказіях»), тож бачила різні — ​бідніші, багатші. Але навіть нинішні найскромніші — ​це пишнота порівняно з тим, яке для них з Володимиром справили.

— Бо як колись було, — ​каже жінка, — ​наварять холодцю, киселю, напечуть пирогів, якихось пряників, самогонки-бурячанки зроблять — ​ото й усе пригощання. Тепер же не знають, що на столи поставити, — ​ломляться вони від наїдків. Та, мабуть, не це головне, раз так багато сімей зараз розпадаються. А над нами, видно, Бог був. Він дав нам такий розум, що ми одне одного зустріли і не розминулися, полюбилися і побралися, щоб все життя бути у парі.

І такий спогад про весільний день:

— Теплий був листопад. Ми як їхали до шлюбу, то сонечко світило. А як вийшли вже із церкви, то сніжок лапатий зустрів нас.

Добра прикмета на хороше сімейне життя.

«У цій хаті чотири весілля справили, троє випровадин в армію»

В Усичах, на колонії Валентинів, починали молодята своє сімейне життя. Двоє синів тут народилося — ​Олександр та Іван. А через 5 років Боярчуки-молодші купили стареньку хату в Шепелі («вона ще й тепер стоїть трохи далі за городом») і зразу ж почали будувати нове житло, де народилися їхня єдина донька Галя і найменший син, якого назвали на честь батька Володимиром. Сьогодні, на жаль, старших синів уже нема на світі — ​лише 64 і 61 рік відпустив їм Бог. Розповідаючи про це, Зоя Михайлівна не втримується від сліз і каже:

— Дуже важко хоронити дітей. А ще ж у нас є така незагойна рана: з десяти онуків двох уже нема. 25 літ мала дочка Галі, як померла, тільки два рочки пожив на цьому світі її синочок. Дякуємо Богові, що послав нам 18 правнуків і праправнучку.

Не кожному випадає бачити чотири покоління, які залишаються після тебе. Боярчуки — ​серед таких вибраних. У хаті, де ми розмовляли з ювілярами, чотири весілля справляла родина синам і доньці, троє випровадин в армію — ​«всі наші хлопці служили».

— Непросто було нам годувати своїх дітей, — ​каже Зоя Михайлівна. — ​То зараз жінки мають памперси. А в нас були пелюшки. І ніяких тобі повзунців, як старші росли, ми не бачили. Хлопчики маленькі ходили у платтячках, які сама шила. Як підросли, то костюмчики для них майструвала. А ще я жодного дня в декреті не сиділа. До самих пологів на роботу ходила. Не забуду, як Галю родити мала. Тоді я в ланці була. А то ж уже жовтень. Ланкова каже: «Завтра будуть машини буряки вивозити». То я їй: «Дай мені транспорт, бо на полі вроджу». Другого дня, правда, всі жінки кинулися на мою ланку й допомогли з вивезенням врожаю. То вже пізніш я в колгоспній їдальні варила пару років, санітаркою в медпункті була. А чоловік — ​незмінний шофер — ​сорок років проїздив за кермом.

Жінка від цих спогадів переходить ось до чого:

— Люблю дивитись передачі на житейські теми. Бачу, скільки горе-матерів кидають своїх дітей, і вони ростуть по інтернатах. Мені здається, що трохи держава змарнувала людей тим, що платить на дітей. І дехто з жінок родить заради того, аби виплату одержати. А йдуть гроші ці на горілку. Колись я не думала, що мені хтось заплатить, як на світ з’явиться ще один син чи дочка. Знала, що нам із чоловіком треба робити, аби мати за що їх годувати.

«Як нема любові, то ніщо не миле»

Говорили ми і про те, що найважливіше, аби сім’я була міцною. Та ще й впродовж 70 літ! І ось що промовила Зоя Михайлівна:

— Найважніше — ​терпіння, повага, любов. То є фундамент сімейного життя.

Не кожному випадає бачити чотири покоління,  які залишаються після тебе.  Боярчуки — ​серед таких вибраних.
Не кожному випадає бачити чотири покоління, які залишаються після тебе. Боярчуки — ​серед таких вибраних.

 Комусь, може, надто пафосними здадуться ці слова простої жінки, як ми кажемо. Але ось так вона думає:

— Як нема любові, то ніщо не миле.

І, виявляється, слово «любов» не зникло з ужитку ювілярів. Хоч теж дехто скептично подумає: яка там, мовляв, любов у такому віці? Тож додамо, що любов у них особлива. Жінка розповідає:

— Чоловік за все життя ні разу не назвав мене Зойкою — ​я для нього тільки Зоя. ​Він мене навіть пальцем не вдарив. Я його, як малу дитину гляджу, він завжди чисто одягнений. Шоферував усе життя, але ніхто не бачив його в засмальцьованому вбранні. Штани завжди «на кантик», сорочка свіжа.

А ще про таке повідала Зоя Михайлівна:

— Я піду до церкви, а як вертаюсь, то з кимось на дорозі, буває, постою, поговорю. Приходжу додому, а чоловік каже: «Я вже очі видивився — ​всі йдуть, а тебе нема. Думав, батюшка у храмі закрив».

— Скучаю, — ​додає Володимир Олександрович після таких слів. — ​Звикли ми одне до одного: її нема — ​нема мені з ким говорити. У молодих — ​своя мова…

А наші герої — ​з одного покоління. Довге життя пройшли разом, стали уже найріднішими. І ми навздогін усім ювілейним вітанням побажали Боярчукам в здоров’ї зустріти ще не одну річницю свого весілля.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.