Щастя, знайдене у снігах - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.09 € 30.69
Щастя, знайдене у снігах

«А я хочу, щоб моє весілля було взимку!»

Фото pinterest.com.

Щастя, знайдене у снігах

Для маленької Зої зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, материним і батьковим сміхом. А деревця і кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні фотографії, серйозно мовило: — А я хочу, щоб моє весілля було взимку! — Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, — сміючись, відповіла мама. — Я — сніжинка! — тупнула ніжкою доня і побігла до вікна. М’якенькими білими лапками ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала свій танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на народження зими…

З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги–одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділи не двоє донедавна не знайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля–невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що не підвладне людям, — майбутнє.

Весілля Ігор і Зоя відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали, що буде дівчинка.

— Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? — запитала в чоловіка.

Ігор у відповідь поцілував дружину.

Маленька народилася здоровою, а Зоя після пологів почувала себе зле. Жила від лікарні до лікарні.

Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне серце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тривожно битися…

Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліда почувалася некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.

Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліда почувалася некомфортно. Зоя нічого не помічала.

Через тиждень, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.

— Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікарні, я відвик від тебе як від… жінки.

— Хто вона? — чужим, хриплуватим голосом запитала Зоя.

— Ліда.

Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував — вона відповідала. Що саме — так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…

Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний біль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..

Сльоза доганяла сльозу. Зоя плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по–дорослому зітхала…

Батьки заспокоювали Зою.

— Ти ще будеш щаслива, — гладила, як у дитинстві, Зоїну голову мати.

— Натовкти б писок зятькові, — ходив туди–сюди кімнатою знервований батько. — Не чоловік він…

Розлучилися з Ігорем без скандалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Зоя навчилася сприймати його як чужу сторонню людину.

«І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах».
«І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах».

 Незважаючи на пережите, Зоїне здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Вродлива жінка із сумними, серйозними очима не була схожа на колишню Зою.

— Може б ти повернулася на роботу? Серед людей легше, — радила мати. — Сніжанку доглянемо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.

— А й справді, — підтримав батько. — А то з дому не виходиш.

…У вихідні Зоя садила доню на санчата і везла до парку. Ліпили разом маленьких сніговиків. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами–апельсинами.

Цього дня Зоя ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки… Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Раптом санчата зашпорталися і перевернулися. Дівчинка впала на сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.

Жінка однією рукою обтрушувала доньку, іншою — намагалася зібрати апельсини.

— Не можете ради дати, дівчата?

Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витрусив маленький коцик і застелив санчата.

— Нині дорогами ходити важко, а ви хочете їхати. Давайте, підвезу вас, — пожартував. — Зима тільки почалася, а вже замело. Моя машина стоїть у гаражі, і твою, малеча, треба поставити.

— Нам недалеко, — сказала Зоя.

— А тато мене ніколи не возив, — обізвалася Сніжанка.

— Не хвилюйся, маленька, зима тільки почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.

— Ось наш будинок. Дякуємо.

Незнайомець у відповідь усміхнувся.

У зимові дні в аптеці людно.

— Доню, що б ти мені від кашлю дала?

— Пані, ті ліки дуже дорогі, знайдіть–но щось дешевше.

— Швидше рухайтеся! Шукаєте пів години одні таблетки!

— Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?

За віконечком стояв знайомо–незнайомий «рятівник». Купив ліки від простуди. Подякував. Непомітно затримав на Зої погляд.

Ці дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, завжди багато людей, тиснява.

— Зою, доброго вечора. Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.

— Звідки ви?..

— На бейджику прочитав. А я — Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?

— Ні!

Дорогою додому Зоя дізналася, що Максим одружився на другому курсі. А на п’ятому розлучився. Його дружина закохалася у перспективного і не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відклав на майбутнє.

Максим намагався не набридати Зої. Інколи забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив звіддаля спостерігати, як Зоя і Сніжана ліплять у парку сніговичків… Відчував: йому подобаються ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати.

…Доля–невидимка знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах». Просто, ще не час…

Ольга ЧОРНА.