«Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.09 € 30.69
«Маєш тепер бачити за тих,  хто не бачить…»

Фото Ігор ПАЛАМАРЧУК, life.pravda.com.ua.

«Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить…»

Слово до читача Давно мене так не пробивало. До сліз! І я захотів вивчити ці слова напам’ять. А потім — поділитися вивченим із друзями. А потім — і з нашими партнерами-поштовиками

І щоразу бачив, як витирають сльози не тільки жінки, а й чоловіки. Чому — ви самі дасте відповідь, коли їх прочитаєте. Переконаний, що не раз повертатиметесь до тексту. А дехто захоче ще й вивчити їх напам’ять…

Нехай і в 2020-му її величність Любов веде вас світом, береже і захистить! А ми неймовірні історії на сторінках «Так ніхто не кохав» — гарантуємо!

«З випаленими очима й залізом в ключиці…»

Сергій ЖАДАН

З випаленими очима й залізом в ключиці

жити далі потрібна вагома причина.

І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:

не хвилюйся — тепер я буду твоїми очима.

Я завжди зможу дати якусь пораду.

Я оповідатиму, яка погода.

Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.

Твоє небажання жити — просто погорда.

А він відчуває, що в тілі його забагато металу,

А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.

А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.

А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.

І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?

З чого зараз складається небо над нами?

Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?

Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?

Ти не бачиш, — говорить вона, — як нам бракує удачі,

як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,

а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,

і як забувають про тих, кого вже немає.

Я зможу, — говорить вона, — бути легкою, як видих,

бути як звір, що нікому не вчинить кривди.

Єдине, чого не зможу —

зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,

щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,

навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –

будь його диханням і руками,

будь голосом його, будь його сміхом.

Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,

Маєш тепер любити за тих, хто не любить,

Цієї зими навіть дерева стоять, неначе

вони теж втомилися, вони теж, як люди.

Будь продовженням його збитих пальців,

будь закінченням його довгих речень.

Зимове небо над вами вранці

складається з доказів і заперечень.

І на продовження теми — фотосюжет

Ігор і Олена. Він — боєць 93-ї окремої механізованої бригади. Пройшов Піски, Водяне. Вона — його «Вишенька».

Разом уже 8 тисяч років, бо, зважаючи на свій крутий норов, рахують рік за тисячу. Він безнадійно «повернутий» на автомобілях, вона — життя не уявляє без подорожей.

Вони родом зі Сходу України. Війна роз’єднала їх — Олена поїхала від війни до Києва, Ігор — став на захист української землі від агресора.

Півтора року очікувань, хвилювань, і раптом — дзвінок: «Я підірвався на міні»… І вона миттю опинилася поруч, щоб допомогти йому стати на ноги — і бути разом назавжди.

Джерело: life.pravda.com.ua.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.