90-літній Олексій Дубинський: «Може, хтось зацікавиться піснями, які я ношу у своєму «комп’ютері»? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
90-літній Олексій Дубинський: «Може, хтось зацікавиться піснями, які я ношу у своєму «комп’ютері»?

Пісня для Олексія Васильовича – це як ниточка, яка веде до рідного села.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

90-літній Олексій Дубинський: «Може, хтось зацікавиться піснями, які я ношу у своєму «комп’ютері»?

Із таким запитанням звернувся, зателефонувавши в редакцію нашої газети, давній, як зазначив, її шанувальник. Розговорилися, і вже знаю, звідки у нього любов до народної творчості. «Я ж до 1958-го жив у селі Малі Березолупи (зараз це Підгірне) Рожищенського району, там молоді мої літа минули, попоспівали на вечорницях. Мені ж у цьому році виповниться вже 90», — сказав Олексій Васильович. Одне слово, зацікавив чоловік, тож залишалося призначити зустріч, щоб поспілкуватися з ним

«Хтозна, як би життя склалося, коли б батьки поїхали в Америку?»

Хоч приводом для знайомства з Олексієм Дубинським були пісні, яких він знає багато, все ж почалася наша розмова з того, що чоловік вернувся спогадами у рідне село Малі Березолупи, знане нині як Підгірне. Така вже природа людини, що з літами той куточок, де народився й виріс, особливо дорогий.

— Ми на хуторі жили, — розповідає Олексій Васильович. – Батьки на землі своїй хазяйнували, як і всі тоді, за Польщі. У 1936-му, як мені було шість літ, ледь не виїхала наша сім’я в Америку. Ще в Першу світову війну у пошуках кращого життя опинився там батьків брат, обжився за океаном, тож кликав до себе і його — доброго столяра, для якого робота всюди знайдеться. Мої тато й мама, як потім не раз згадували, все спродали, щоб купити потрібний для виїзду документ, який, здається, шефкартою називався, і готувалися в дорогу. Аж тут через рік брат написав, що сталися зміни, — не на 200 доларів треба купувати той дозвільний папірець, а на більшу суму. А де її взяти? Продавати вже нема що. Так і залишилися на місці.

У маленькому записничку — назва чи рядочок з пісні,  а решту чоловік знає напам’ять.
У маленькому записничку — назва чи рядочок з пісні, а решту чоловік знає напам’ять.

 А там і війна почалася. Олексій Дубинський підлітком був, то добре пам’ятає, як фронт через село проходив, — два тижні під кулями й снарядами люди жили й просили у Бога, щоб уберіг. Після війни колгосп заснували. Олексій обліковцем був на ремонтно–тракторній станції, яка своєю технікою обробляла землі у кількох довколишніх селах. На все життя чоловікові запам’яталися гарні засіяні поля, садочки — квітучі навесні і щедрі врожаєм восени. І ті вечорниці — то в одній, то в іншій хаті, бо ж клубу на той час не було, на яких і танцювали, а ще більш співали.

— Помиємося, побриємося після роботи, — пригадує чоловік, — і йдемо із сусідом Василем до дівчат. До армії я й дружину, свою Софію посватав. Розписалися ми ще до того, як мене в 1951-му на строкову забрали. Служив чотири роки на Кольському півострові, а потім ще й на понадстрокову службу залишився. Але то вже не так далеко був — у білоруському місті Ліда. І дружину тоді до себе зміг забрати. У 1955-му наша найстарша дочка Люба народилася.

«А невдовзі після армії я перебрався до Луцька і прижився тут назавжди»

Те, що Олексій Дубинський став міським жителем, сам він пояснює так:

— У 1958-му пішов я на «гражданку», вернувся у своє село. Спробував якусь роботу знайти, за щось, як кажуть, зачепитися, бо ж у мене сім’я, але нічого з того не вийшло. І тоді вирішив податися до Луцька. Там якраз відкрився Гнідавський цукровий завод.

Якийсь час молода сім’я Дубинських винаймала квартиру, а там і свою двокімнатну одержала, бо ж завод розвивався, то для працівників житло будували. І, може, так і жив би «на поверсі», як чоловік говорить, якби батьки не підмовили його взяти земельну ділянку під забудову. Вони й грішми допомогли синові, аби тільки він мав свій дім: як люди сільські, з хазяйською жилкою, хотіли, аби в сина було все своє.

Добре пам’ятає, як фронт через село проходив, — два тижні під кулями й снарядами люди жили й просили у Бога, щоб уберіг.

У цій новій хаті сім’я Дубинських виростила трьох доньок: у найстаршої Люби є дві сестри — Людмила й Світлана. Усі вони з роками повиходили заміж і покинули батьківський дім, онуків подарували. Біля сім’ї сина доживали віку батьки Олексія Васильовича, яким Бог дав довгі літа. Мабуть, їхні гени передалися і йому — цьогорічної осені чоловікові виповниться 90. І, до речі, вже п’ятнадцять років, як він овдовів. Непросто було, особливо як сам зостався. Але коли мова зайшла про прожите й пережите, то все таки наш герой згадує не про якісь негаразди, а про те хороше, що було на довгому шляху. Виявляється, любов до пісні, яка зародилася змалечку й розквітла в юності, молодості, додавала барв до життя і тоді, коли чоловік попрощався з рідним селом. Не один рік Олексій Дубинський був учасником заводського хору. Співав (а це були й українські пісні, які знав ще з тих пам’ятних сільських вечорниць) і ніби вертався душею до рідних місць.

«Сольний концерт для одного слухача»

Я чекала, що Олексій Васильович дістане з якоїсь шухляди товстий зошит, у якому впродовж життя занотовував пісні. А він тим часом тримав у руках маленький записничок. Читав назву чи просто перший рядочок пісні, а решту знав напам’ять. Як висловився, все носить у голові — у своєму «комп’ютері». Не знаю, чи зацікавиться хтось із керівників народних гуртів, яких на Волині багато, цим хранителем української пісні, але скажу, що сольний його концерт для одного слухача в особі журналіста вдався. Звичайно, у тому блокнотику, який став своєрідною програмкою імпровізованого виступу нашого героя, зазначено багато українських народних пісень, які сьогодні у нас на слуху. Але є й такі, які довелося почути вперше. Та й навіть нібито добре знайома старшому поколінню «Поїзд рушив в далеку дорогу» у виконанні Олексія Васильовича повніша: окремі строфи з плином літ десь «загубилися».

У тому блокнотику, який став своєрідною програмкою імпровізованого виступу нашого героя, зазначено багато українських народних пісень, які сьогодні у нас на слуху.  

А коли Олексій Дубинський взяв до рук гармошку й став акомпанувати собі, то це був ще один спогад про рідне село, про те, як виміняв за кілька літрів самогону такий свій перший музичний інструмент («його вже, звичайно, давно нема») у військового полоненого та навчився грати. І мова вже була про те, що, дай Бог, ще поїде у своє Підгірне, з яким так міцно зв’язала його пісня. Бо й провідувати досі є кого: племінник, син двоюрідної сестри, там живе, хазяйнує на землі.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.