«Б’ють і не можуть вибити з нас України». Історія життя і боротьби волинської зв’язкової - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.68 € 32.80
 «Б’ють і не можуть вибити з нас України». Історія життя і боротьби волинської зв’язкової

Вічна пам’ять патріотці!

Фото з родинного архіву КРИШТАЛЬСЬКИХ.

«Б’ють і не можуть вибити з нас України». Історія життя і боротьби волинської зв’язкової

На 95-му році життя відійшла у Вічність легендарна розвідниця УПА Тамара Криштальська

У кожного – своя молодість. Зазвичай люди згадують про неї з великим хвилюванням і ностальгією. У Тамари Ємчик (у заміжжі – Криштальської) не було ні вайберів, ні фейсбуків, вона тоді про селфі й не мріяла – перед очима залишилися чорні стовпи вздовж дороги в Горохові. На них висіли тіла однолітків – членів Організації українських націоналістів. Так посіпаки Гітлера розправлялися з молоддю, яка вірила в можливість створення Української незалежної держави. Ці страшні спогади, наче макабричний інстаграм, закарбувалися їй до кінця днів.

І все ж після хвилі розстрілів та арештів (совєтських і гітлерівських) Тамара Ємчик (Криштальська) вступила до цієї організації. Коли я згадую про Революцію гідності 2013-го, то думаю, що це було, як тоді, у 1941–1942 роках. Не просто думаю, а знаю. Бо вивчав історію національно-визвольного руху того періоду не один рік. У відповідь на переслідування МАЙЖЕ ВСЯ МОЛОДЬ записалася в ОУН!

Перед очима залишилися чорні стовпи вздовж дороги в Горохові. На них висіли тіла однолітків — членів Організації українських націоналістів.

Сьогодні ми говоримо про розвідницю УПА Тамару Криштальську під псевдо Мотря. Але якби записати членів моєї родини, родин сусідів із нашого містечка Горохів або із села Милятин, де вона народилася, — ​усіх тих, хто тоді став членом ОУН, – ​то не вистачило б і кількох номерів газети «Волинь», щоб їх усіх назвати.

Маленька Тамара (праворуч) із матір’ю Якиминою Іщук, батьком Іваном Ємчиком і братом Ігорем. Фото 1929 року.
Маленька Тамара (праворуч) із матір’ю Якиминою Іщук, батьком Іваном Ємчиком і братом Ігорем. Фото 1929 року.

 Ті молоді люди не могли не вступити в ОУН, не боротися. Вони горіли, як смолоскипи!

Щоб зрозуміти юність Тамари Криштальської, треба знати, що то за куток, де 15 січня 1926 року вона народилася. Так, із 1934-го родина жила в Горохові, мій батько добре пам’ятав їхню хату, але босі ноги Тамари Ємчик топтали стежки саме там, де лилася кров.

А вона лилася! Молоді бойовики ОУН, ще не маючи досвіду партизанської боротьби, розгорнули між селами Завидів, Милятин (нині Іваничівського району), Підбереззя, Полюхно, Скабарівщина, Охлопів, Квасів та Княже (Горохівського району) справжню лінію фронту. Оунівці швидко вибили звідти німців і більше не впускали їх аж до приходу совєтів. Скажімо, збирати збіжжя гітлерівці приїжджали в супроводі танків. Інакше не виходило. Друг фюрера, райхскомісар України Еріх Кох писав саме про ці терени: «Звичайно, напади банд (йдеться про ОУН. — ​А.К.) спрямовані проти кожного німця, який з’являється у зоні, що ними контролюється».

І це після масових арештів членів організації, проведених поляками в 1937–1939 роках. ОУН відновилася, як птиця Фенікс, і стала встократ могутнішою.

Так-от, німці відреагували. Щоб знищити це угруповання (приблизно два курені повстанців), бригаденфюрер СС Гінцлер організував цілу військову кампанію. Із Білорусії в наші місця перекинули 10 механізованих батальйонів, керував якими генерал поліції, обергурппенфюрер СС Фон дем Бах-Залєвскі. Ту воєнщину доповнили польські поліцаї та російські власовці. І вся ця орда в супроводі танків та авіації рушила палити наші села.

Їх зустріли не лише кулемети. Проти ворога повстало місцеве населення. І дорослі, і молодь. Не тільки юнаки, а й юнки. Такі дівчата, як Єва Коритко (Наталка), Софія Мулик (Олеся), Галина Русанович (Ярина) і, звичайно ж, Тамара Ємчик (Мотря). Почали діяти сотні юних розвідниць, яких організувала очільниця окружної розвідки ОУН, славетна Галина Коханська (Орися). Про неї Тамара згадувала: «Тричі її бачила й завжди – ​у військовій формі, з пістолетом. Була безстрашна, у поведінці схожа на чоловіків. Казала нам збирати теплий одяг, медикаменти й перев’язочні матеріали. Ми кружляли селами босі, бо чобіт не було. Хіба робили босоніжки з дерева». Дівчата ховалися біля доріг та залізничних колій, спостерігаючи за рухом ворожої техніки й живої сили, а вночі долали кілометри, щоб доповісти про свої спостереження у куренях Славка та Остапа, у сотнях Грома, Чорноморця, Вишні, Довбуша, у районових проводах Служби безпеки ОУН.

Володимир і Тамара Криштальські після переїзду з Кривого Рогу до Горохова.
Володимир і Тамара Криштальські після переїзду з Кривого Рогу до Горохова.

 Так, тоді не було стільникових телефонів. Хоча й без нього мою тітку вирахували 22 лютого 1945 року. Не німці, а ще гірші вороги, які нас «визволили». Це вже було після кровопролиття, зорганізованого червоними партизанами Сабурова саме в рідному кутку Тамари Ємчик. Коли я думаю про ці звірства, то хочеться запропонувати голлівудським сценаристам, творцям фільмів жахів, які вже вичерпали свої ідеї, відвідати село Завидів. Там би старші селяни багато чого їм розповіли.

«Мене в тюрмі слідчий щоночі хапав за волосся і бив головою в стіну. Вони казилися і казяться від злості. Б’ють і не можуть вибити з нас України».

І ще я думаю про те, скільки може витримати людина. Чоловіків – ​вояків УПА та членів ОУН – ​російські кати тяжко били. І це ще якось можна осягнути розумом, особливо тепер, коли ми маємо живі приклади з «життя» так званих ЛНР/ДНР. А те, що вони робили з жінками… Скажу лише, що в Луцькій тюрмі, в якій сидів і мій батько, Тамару Криштальську катували електричним струмом. І це ще було, мабуть, не найгірше, що довелося їй пережити. Якось, перетнувши 90-літній рубіж, вона сказала мені:

– Так болить голова – ​витримати не можу. Знаєш, мене в тюрмі слідчий щоночі хапав за волосся і бив головою в стіну. Вони казилися і казяться від злості. Б’ють і не можуть вибити з нас України.

Вони думали, що якщо засудять розвідницю УПА до 15 років каторги та 5 років позбавлення громадських прав, то зламають її, а вона на Воркуті знайшла мого дядька, також підпільника, батькового брата Володимира Криштальського, й одружилася з ним. Бо «свій до свого по своє». Бо українська душа тяглася до української. Бо вони не хотіли розмінюватися на щось інше.

Жили у Кривому Розі, адже їх не пускали на Волинь. Коли приїжджали, ми усі сідали на ґанку і грали на музичних інструментах. То був справжній оркестр, сусіди виглядали з-за будинків і дивувалися з того, як «бандери» радіють зустрічі. У родині Криштальських майже всі вміли грати й мали добрий слух. А тітка Тамара й дядько Володимир були ще й завзятими співаками, знали сотні народних пісень. Тепер таких людей майже немає.

На початку нинішнього століття подружжя таки повернулося до Горохова.

І ось колишня розвідниця УПА, проживши 94 роки, здолала останнє зі своїх пекельних кіл і відійшла у вічність. Пішла від нас при світлому розумі, з великими переживаннями про долю України. І можна було б подумати, що вік лицарства (при цьому згадую слова Лесі Українки) вже минув, але коли подумаю про тих воїнів, котрі зараз на фронті захищають нас, то – ​ще не вмерла Україна!

Андрій КРИШТАЛЬСЬКИЙ


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.