Дзвінок у дитинство. Колонка Катерини Зубчук - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.68 € 32.80
Дзвінок  у дитинство. Колонка Катерини Зубчук

Волинь-нова

Дзвінок у дитинство. Колонка Катерини Зубчук

У час карантину телефоную тим, з ким росла, вчилася, ходила влітку на танці вкрадки від учителів, мріяла про Життя

Ностальгійна нотка в настрої не випадкова: у цьому році минає 55, як закінчила школу у своїй рідній Переспі Рожищенського району. Мимоволі щось згадується з далекого минулого і на відстані літ по-особливому цінується. Навіть жаль охоплює від того, що так мало ми з однокласниками зустрічалися – ​лише один раз, і то невеличкою компанією в товаристві класної керівнички, нашої фізички Галини Слободян на п’ятдесятиліття випуску. Спілкувалися, згадували шкільні роки, не приховуючи своїх емоцій і з приводу того, що хтось змінився до невпізнання, а когось час ніби й не торкнувся, і обіцяли одне одному, що обов’язково побачимося через п’ять літ. Якщо був намір, то, може б, так і сталося, якби не злощасний коронавірусний карантин, що вніс корективи у життя, зокрема наше, бо ж якраз ми у зоні особливого ризику, оскільки йдеться уже навіть не про 60+, а значно солідніший вік.

Тож шукаю в записнику номери телефонів своїх переспівських дівчат, які тепер рожищанки, лучанки, і дзвоню: коли вже не зустрілися, то хочеться хоча б голос почути, дізнатися, що нового. Це «нове», звичайно, тепер більше стосується не нас самих, а дітей, онуків, бо якщо у них все добре складається, то й нам спокійно на душі.

Завжди навдивовиж теплі спогади про далеке минуле, коли розмовляю з Раєю Павлюк (в дівоцтві Антонюк). Адже вона – ​не лише однокласниця, подруга, а й двоюрідна сестра. І якраз із нею пов’язане моє раннє дитинство: наша сім’я жила в центрі Переспи, а її – ​на хуторі, де було обійстя мого діда Федора по маминій лінії. Я дуже любила туди ходити, хоч це й на відстані декількох кілометрів, – ​там ріс великий садок, що дарував смачні яблука й груші. А за городом була саджавка в оточенні болота, де кумкали хором жаби, де водилися карасики, яких можна було кошиком ловити. Хочеться думати, що саме звідти моє особливе ставлення до природи, яку згодом пізнавала на журналістських стежках, котрі привели мене на Полісся з його озерами й річками, добрими й щирими людьми – ​героями багатьох репортажів.

Після розмов-спогадів про дитинство, шкільні роки, що розворушують душу, мимоволі шукаєш фотознімки, аби побачити, якими ми були. Так сталося, що у мене є світлини, зроблені лише в початкових класах, і віньєтка, де ми вже випускники. Одне слово, дитинство і юність. На віньєтці нас значно більше, оскільки, починаючи з 9-го класу, у Переспівській школі вчилися хлопці й дівчата і з довколишніх сіл і було принаймні два паралельні класи. На жаль, багатьох, з ким росла, вчилася, уже нема. Тож тепер тільки на світлинах можна побачити, якими були вони, – ​діти, що народилися у непростому 1947-му. Хоч, як відомо, і статусу «діти війни» ми не удостоїлися. Ніби дитинство наше було не таким же голодним і холодним, як у тих, хто з’явився на світ на два роки раніше.

Статусу «діти війни» ми не удостоїлися. Ніби дитинство наше було не таким же голодним і холодним, як у тих, хто з’явився на світ на два роки раніше.

Хтось із цих дітей повоєння залишився після школи там, де народився й виріс, а багато хто пішов далі вчитися. Хоч, до речі, ще в середині 1960-х, щоб поїхати із села, а для цього відповідно зробити паспорт, потрібен був дозвіл сільської влади. Значить, когось чекала і відмова. Мрії однокласників не були секретом. Багато дівчат вибирали педагогічний інститут (мабуть, тому, що цю професію бачили, як кажуть, зблизька). Я ж захотіла стати журналістом. Принаймні при опитуванні класним керівником (мабуть, це були зачатки профорієнтації) написала саме цей фах. І вже, пригадую, даруючи мені в 11-му класі на день народження художню книжку, однокласники побажали здійснення цієї мрії. Хоч, якщо відверто, то я згодом дивувалася, звідки у сільської дівчинки Каті Мазун взялася думка про професію газетяра? Сьогодні, віддавши стільки літ журналістиці, я дякую цій дівчинці за такий вибір.