Віра в Бога подарувала їм справжнє щастя.
Їхня любов зародилась після втечі з наркотичного пекла. Історія волинської родини
Сьогодні вони щодня освідчуються в любові Богові й одне одному. Адже якби не Всевишній, Який дав сили здолати згубну пристрасть, то не було б і їхнього кохання
Змарновані літа — уже як страшний сон
Жило двоє молодих людей за сотні кілометрів одне від одного. Були в них свої мрії, мета, до якої йшли через школу, вищий навчальний заклад. Але сталося так, що цей шлях зробив зигзаг — тільки не удачі, а падіння в безодню, назва якій — наркоманія. Власне, юнак і дівчина не зустрілись би ніколи, якби не потрапили в реабілітаційний центр «Свобода» при церкві Євангельських християн баптистів, що в Острозі на Рівненщині, де обом їм Бог дав силу звільнитися від згубної залежності.
Оля родом з Нетішина Хмельницької області. Росла, як сама каже, в хорошій, інтелігентній сім’ї, де її любили, піклувались про неї. І не можна було навіть подумати, що вона «підсяде на голку».
— Я добре вчилась у школі, — розповідає Оля. — Вступила до вишу. Мала мрію стати ветеринарним лікарем, яка, слава Богу, здійснилась. Я закінчила ветеринарний інститут і маю улюблену спеціальність. Але на першому курсі мені зустрілись люди, які вживали наркотики, і я спробувала цього зілля — просто з інтересу, що ледве мене не погубив.
Двадцять років було тоді дівчині. Батьки, дізнавшись про біду, все робили, аби вилікувати дочку. Водили її до наркологів, психологів, навіть за кордон возили — ховали подалі від компанії. Але все марно. Залежність від наркотику нагадувала про себе, як тільки Оля потрапляла в «своє» середовище. Зрив за зривом…
Так було, поки дівчина не усвідомила жалюгідності свого життя, яке не має перспективи. І головне — поки не зрозуміла, що сама вона безсила перед своєю проблемою. Медикаментозне лікування знімало тільки ломку, полегшувало страждання. А думки про дурман вона не могла позбутись. За підказкою тих, хто вже пройшов цей шлях, за порятунком звернулася до Бога. І зробила крок Йому назустріч — приїхала в Острог, що на Рівненщині, у центр «Свобода», ще не знаючи, що зустріне тут людину, яка стане найріднішою, — Григорія.
Батьки водили її до наркологів, психологів, навіть за кордон возили — ховали подалі від компанії. Але все марно. Залежність від наркотику нагадувала про себе, як тільки Оля потрапляла в «своє» середовище.
У Григорія Кічкіна, лучанина, теж життя починалося благополучно. Після школи навчався у Волинському університеті на факультеті прикладної лінгвістики.
— Я займався музикою, — розповідає молодий чоловік, — грав у двох групах. Ні для кого не секрет, що часто там, де рок-н-рол, — там і наркотики. Почалися поїздки на різні фестивалі, і якось я спробував страшної отрути. Правда, тоді не думав про наркотик як про щось згубне. Мені сподобалося те, що на якийсь час він додавав упевненості в собі, нових відчуттів, яких не міг без «дози» пережити. А в підсумку це викреслило з мого життя дев’ять літ. Уже через два роки музика, яку я вважав справою свого життя, відійшла на задній план. Я нібито усвідомлював, що роблю недобре — обманюю, краду гроші, речі, аби збути їх і придбати наркотик, але нічого з собою зробити не міг.
Після таїнства хрещення Григорій запропонував Ользі одружитися
І батьки Григорія не могли витягти його з біди, хоч, здавалося, випробували вже всі можливості. Сина не раз клали на лікування в наркодиспансер — безрезультатно. В усякому разі відхід від наркотику був тимчасовий. Почули, що у Запоріжжі є клініка, де, як розповідали знайомі, пацієнтів вводять у клінічну смерть, а потім виводять з того стану і таким чином позбавляють від наркотичної залежності.
— Ми були згідні і на це, — пригадує мати Григорія. — Але син сказав: «Мамо, а якщо я після такого експерименту забуду не тільки про наркотик — стану взагалі ненормальною людиною?» Це нас стримало. Так уже, видно, мало бути. Бо невдовзі до сина прийшли хлопці — ті, з якими він раніше «сидів на голці» й котрі вилікувались завдяки центру «Свобода». І він поїхав в Острог.
Минуло десь чотири місяці, як Григорій був у центрі. Одного разу хлопців з Нетішина, з якими проходив реабілітацію, приїхали провідати парафіяни з їхньої церкви. Тоді він і побачив Олю. Звернув увагу на гарну дівчину, яка трохи накульгувала. Через декілька місяців вона прибула в центр уже не для того, щоб когось провідати, а на реабілітацію.
— Я був дуже здивований, коли дізнався, що Оля — наркоманка, — розповідає Григорій. — Виявилося, що накульгування — не якась природна вада: у дівчини на ногах повідкривалися рани, бо були колоті–переколоті.
Спочатку лише майнула думка, що Ольга — гарна дівчина. А потім зародилося глибше почуття. Хлопець мав досвід спілкування з жіночою статтю — на дискотеках, вечірках. Але ж у реабілітаційному центрі він став іншою людиною. І вчинки мали бути інші. Які? За порадою звернувся до свого наставника, і той сказав: «Читай Біблію — там усе знайдеш». А для початку порадив утриматися від спілкування з Ольгою до прийняття хрещення.
— Ми не спілкувалися з Ольгою, — пригадує сьогодні Григорій, — місяців чотири, поки обоє не прийняли хрещення. А після цього таїнства я підійшов до Олі й запропонував одружитись. Як віруюча людина, вже знав, що до шлюбу треба зберігати чистоту стосунків. Коли я прийшов до Бога, то моє життя змінилося не тільки стосовно наркотиків, а й інших шкідливих звичок — перестав навіть думки погані тримати в голові.
Перед весіллям не на дискотеці танцювали, а відкривали одне одному свої недоліки
Той день, коли Григорій запропонував Ользі стати дружиною, обоє добре запам’ятали. Це було друге вересня 2004 року. Дівчина не відразу відповіла, чи приймає цю пропозицію.
— Особливого почуття, коли, як кажуть, хоч з головою у воду, — повертається спогадами до тієї миті молода жінка сьогодні, — не було. Була симпатія і переконання, що це моя половинка, від якої нікуди не подінешся. І я вдячна Богові за те, що подарував мені це щастя. Ми обоє обдумували своє рішення. Молилися і просили у Господа, щоб Він підказав, чи варто нам робити такий крок — одружуватися. Адже шлюб — це раз і назавжди, як каже Біблія.
Перед весіллям Григорій і Ольга не в барі сиділи чи танцювали на дискотеці, а розмірковували про серйозні речі — відкривали одне одному свої недоліки, щоб потім не було ніяких несподіванок. Рішення поєднати свої долі прийняли усвідомлено. І коли хлопець почув врешті–решт від Олі ствердну відповідь на свою пропозицію, то приїхав додому в Луцьк і сповістив новину своїм батькам. Після дев’яти змарнованих літ у житті одного–єдиного сина цю новину про одруження батьки сприйняли як його друге народження після страшної хвороби.
Після дев’яти змарнованих літ у житті одного–єдиного сина цю новину про одруження батьки сприйняли як його друге народження після страшної хвороби.
Весілля було в Острозі у колі найрідніших людей. Якийсь час молоде подружжя жило в цьому місті, згодом — у Нетішині, а потім — у Луцьку, у батьків Григорія. А коли з допомогою батьків купили квартиру, то переселилися у своє гніздечко. Їхнє помешкання — поряд із церквою «Фіміам», в яку тепер ходять всією родиною, несучи в душі почуття величезної вдячності за порятунок.
Молоде подружжя живе за Святим Письмом — у Біблії все сказано: і як із судженим зустрічатись, як дружину й чоловіка вибирати, як берегти одне одного. З приводу цього Оля зазначає:
— Мені колись дорікали: «Ти живеш неправильно». «А як треба жити? — запитувала я. — Дайте мені ці правила». Ці правила я знайшла у Біблії. Був час, коли я і мріяти не могла про те, що в мене буде сім’я — чоловік, діти. Тепер це в мене є (у подружжя росте 14–літній син Андрій і 8–літня донька Марія. — Авт.). І я щаслива жінка. Мої почуття до Григорія все сильніші й сильніші. Про свою любов ми говоримо одне одному щодня. І, звичайно, про любов до Бога. Дякуємо Йому за те, що дав силу почати життя заново.
