Дружина військовослужбовця з Волині: «Коли Василько був в АТО, мені не давала опустити руки наша новонароджена донька» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.30 € 33.13
Дружина військовослужбовця з Волині: «Коли Василько був в АТО,  мені не давала опустити руки  наша новонароджена донька»

Тепер і Орися знає, яку музику люблять її батьки.

Усі фото з домашнього архіву родини КОРЦІВ.

Дружина військовослужбовця з Волині: «Коли Василько був в АТО, мені не давала опустити руки наша новонароджена донька»

«Чоловік повинен захищати Батьківщину» — молоде подружжя Корців, яке проживає у Любешові, іншої думки й не допускає

— І все ж, — каже Ольга, — як Василькові прийшла повістка на мобілізацію, то на душі було якось тривожно, відчула, що не зовсім готова до такої розлуки. А коли він був уже в АТО, мене рятувала наша маленька донька. Вона так схожа на татка, що я дивилася на неї і ніби бачила свого коханого

В очікуванні донечки, яка ще до свого народження дивилася на поліські пейзажі очима мами і тата.
В очікуванні донечки, яка ще до свого народження дивилася на поліські пейзажі очима мами і тата. /

 

«А поєднала нас любов до природи і… капоейри»

Уперше Василь побачив Ольгу випадково — на автобусній зупинці в Любешові.

— Ольга на той час, — каже чоловік, — вчилася на фотографа в Луцьку. Я після закінчення Волинського національного університету працював у районному відділі освіти. Але тоді ми ще не познайомилися. Просто мені запам’яталися її очі, які вже не міг забути. Лише згодом на моє прохання знайомі знайомих дали мені телефон Ольги, і я запросив її на семінар із капоейри (цим афробразильським бойовим мистецтвом захопився з дитинства. — Авт.)

— Я Василя побачила ще коли в школі вчилася, — говорить жінка. — Він виступав як капоейрист у нас на якомусь вечорі. Тоді я подивилася на хлопчика, який граціозно стрибав — і не більше. А вже потім, коли на «Поліській регаті» фотографувала, то ми ближче познайомилися. Згодом попливли разом на байдарках. У нас була дуже цікава мандрівка, під час якої цей капоейрист сподобався мені ще більше.

А перші кроки маленька Орися зробила, коли тато був на війні...
А перші кроки маленька Орися зробила, коли тато був на війні...

 Це було літо 2010 року, перша «Поліська регата». Після неї Василь запросив Ольгу на відпочинок у компанії своїх друзів. І досі пам’ятають ту кладку у Люб’язі через Прип’ять серед очеретів, якою йшли, глуху дорогу в лісі.

— Зазвичай мандрівки на природі сприяють тому, що люди розкриваються, пізнаєш їхній характер, — каже Ольга. — Ось і тоді, коли ми йшли лісом, то Василько (до речі, так ніжно жінка називала чоловіка впродовж розмови. — Авт.) в якомусь місці позбирав сміття. Я відразу звернула на це увагу і подумала: «Добра людина».

І в подальшому вони не за словами оцінювали стосунки, а за вчинками. Хоч, бувало, з якихось причин на певний час розходились (може, різниця у віці — Василь на сім років старший — якусь роль грала у цьому), але розлуки тривали недовго. І, як вважають тепер Корці, інакше й бути не могло. У них дуже багато спільного: однакову музику слухають, одні й ті ж книжки читають, особливо якщо йдеться про сучасну українську літературу. А романтичні мандрівки із спілкуванням біля вогнища, які ні з чим незрівнянні, для них є найкращим відпочинком.

«Були сльози, коли священик запитав, чи готові підтримувати одне одного в радості й горі до кінця свого життя»

Оскільки Василь і Ольга зустрічалися п’ять років до одруження, то само собою складалося, що не потрібний був офіціоз і в знайомстві з батьками. В обох родинах знали про їхні стосунки й радісно зустріли новину, що буде весілля.

Припала ця подія на 1 лютого 2015 року. Зима стояла. Але, як пригадують, погода була така, що сонечко світило весь день.

Дружина Ольга і дочка Орися – найближчі для козака Василя люди.
Дружина Ольга і дочка Орися – найближчі для козака Василя люди.

 — Весілля традиційного у нас не було, — каже Ольга. — Бо обоє не дуже любимо великі вечірки з гучним застіллям. Ми повінчалися, пофотографувалися, щоб була згадка про цей день, і в колі найрідніших людей пообідали.

Найважливішим у цьому «ідеальному» весіллі для подружжя було таїнство вінчання. Їхній шлюб благословив отець Юрій у церкві УПЦ Київського патріархату в Любешові. Пригадуючи, як усе було, Ольга говорить:

— Я не раз бувала на вінчанні в ролі фотографа. Чула слова, які священик промовляв нареченим. Але своє весілля — це зовсім інше. По–перше, минула церемонія дуже швидко. Зазвичай, коли фотографуєш, то чекаєш, коли всі процедури відбудуться. А тут якось на одному диханні все пройшло, на особливо піднесеній ноті.

— Я не знаю, чи може бути кращий чоловік, — це зізнання я почула від молодої жінки.

Такий же спогад і у Василя:

— Я пам’ятаю, коли прозвучало запитання, чи готовий бути з Ольгою в радості й горі до кінця днів свого життя, то не обійшлося без сліз…

Розчулило таїнство вінчання, як каже подружжя, обох.

«З «оселедцем» на голові коханий став справжнім козаком»

З 2010 року Василь Корець — співробітник Національного природного парку «Прип’ять — Стохід». Вибрав, як каже, те заняття, до якого душа лежить. Оскільки працює чоловік у відділі рекреації та туризму, то літо — найцікавіша пора, бо ж то треба організовувати фестивалі, ту ж, уже традиційну, «Поліську регату», яку кожного року детально висвітлює газета «Волинь».

У 2014–му, коли на Сході України почалося бойове протистояння, тобто ще до одруження, Василь і Ольга долучилися до волонтерства. Не відійшли від активної участі у громадському житті Любешова й після весілля. Були, звичайно, готові до того, що Василя можуть мобілізувати. І не робили з цього трагедії, оскільки, вважають, інакше й бути не може, — чоловік повинен захищати свою Батьківщину.

Сімейство Корців тішиться, коли всі вони разом.
Сімейство Корців тішиться, коли всі вони разом.

 — Мене мобілізували влітку 2015–го. Готовий був до цього, але попросив відстрочку, бо Оля ось–ось мала народити нашу донечку. Відстрочки не дали, але якийсь час я разом із колегою і другом Іваном Чесаком проходив службу в Маневицькому райвійськкоматі. Завдяки цьому мав можливість бути на пологах, бо ні я, ні Ольга навіть не уявляли, що може бути по–іншому. А коли народилася наша Орися, то я вже у Старичах на Львівщині проходив навчання, а згодом потрапив у Мукачево — у 128–му бригаду. Там і новий 2016 рік зустрів. А в зону АТО нас відправили у травні.

Ось як пригадує той час Ольга:

— Я знала, що чоловікові обріжуть його довге волосся, бо ж то армія. Але ледь не плакала, бо ж я його тільки таким бачила — з косичкою. Тоді Василько сказав: «Для такої справи волосся не шкода». Зате він став із «оселедцем» справжнім козаком.

Більш як півроку служив Василь Корець на Сході України, хіба що у короткострокові відпустки приїжджав. У розлуці виручав мобільний зв’язок.

— І те, — каже Ольга, — що донька дуже схожа на чоловіка: дивилася на неї і ніби бачила свого Василька.

Кожного вечора подружжя спілкувалося по телефону. А ще Ольга посилала через інтернет фотознімки. Тож татко бачив, як його маленька Орися вперше ступила босою ніжкою на траву, як вона свій характер показує — не хоче сидіти у візочку, а тільки стоїть під час прогулянки з мамою. Завдяки цим світлинам Василь щоразу ніби вдома бував, зустрічався з найдорожчими, наймилішими для нього людьми.

— Я не знаю, чи може бути кращий чоловік, — це зізнання я почула від молодої жінки.

Таке ж захоплення й у словах Василя, коли він говорить про свою дружину — справжню, як висловився, жінку.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.