Чи стане Марія-Воля перспективним селом? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 34.12
Чи стане Марія-Воля перспективним селом?

Єдиний «центр», де можуть збиратися «маріяволівці», — колишній ФАП.

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

Чи стане Марія-Воля перспективним селом?

Дивно, що в спекотну серпневу днину біля озерця в Сельці Володимир-Волинського району зовсім безлюдно. Жнива. Ніколи. Селяни збирають врожай. Краєвиди — ​хоч пиши з них пейзажі. Хіба що далі картину псує руїна — ​швидше за все це залишки складу отрутохімікатів. Автомобіль не без перешкод долає шестикілометровий шлях до села під милозвучною романтичною назвою Марія-Воля

Ні автобуса, ні фельдшера

Починаються хати. Але скрізь безлюдно. Нарешті помічаємо в садку жіночку. Сидить із паличкою. Каже, що пильнує курей від лисиць і шулік, яких хоч відбавляй. Запитую, чи добре їй тут живеться.

— Природа в нас гарна — ​самі бачите, ніякого вам коронавірусу, — ​спочатку насторожено відповідає Віра Павлівна Новосад. А вже згодом, коли дізналася, з якого видання, додала, що читає «Цікаву газету», й розговорилася більше. — ​Погано тільки, що нема фельдшера, і громадський транспорт не ходить уже кілька років. Як стався інсульт, так син приїжджав із Володимира-​Волинського й відвіз у лікарню. А колись автобус курсував три рази на день, незалежно від того, чи були пасажири.

Хоч громадський транспорт не курсує, зате є гарна зупинка.
Хоч громадський транспорт не курсує, зате є гарна зупинка.

 Віра Павлівна пригадала, як у радянські часи тут справді вирувало життя. На фермах утримували корів, овець. Сама працювала в ланці, чоловік Петро Петрович — механізатором, трьох дітей виховали — живуть окремо. А тепер хіба що побачиш на полі одну–дві людини, які працюють у фермерів Миколи Юнака чи Федора Лясніка. Нема ні магазину, ні школи, ні ФАПу. Зрештою, приміщення збереглося — це єдине місце, яке служить для проведення зборів, голосування (навіть вивіска про виборчу дільницю є), приїзду лікарів (колись таке було). На фоні окремих запустілих обійсть воно виглядає більш–менш пристойно. Колись, як виявилося, біля нього був встановлений навіть телефонний апарат радянського зразка. Як нагадування про минулу… цивілізацію. Не можна не помітити, як на задньому плані відірвана «вагонка», але, видно, це нікого не турбує.

Залишилося в Марії–Волі 18 хат і більше 70 людей. Є й такі садиби, куди приїжджають нащадки господарів, як на дачу, — городину зібрати, ягоди, фрукти позривати. В окремих хатах прописані, але не живуть і рідко тут бувають. Впало у вічі, наскільки рясно скрізь вродили яблука, так, що аж гілки мало не ламаються. На вулиці Новій (їх у селі аж три) — кілька добротних хат із облагородженими подвір’ями, які потопають у квітах. Подекуди їх різнокольоровий шлейф перекидається аж на вулицю. Рай.

«Багато сіл попропадало, а ми тримаємося»

Зустрічаємо старшого чоловіка Івана Шевчука, який жене з пасовища корову. Фотографуватися навідріз відмовляється, а от поспілкуватися не проти. Раніше проживав у Володимирі–Волинському, працював у вуглерозвідувальному управлінні. Чотири роки тому пішов на пенсію, переїхав до старенької мами, займається господаркою — кури, кролі й корова. Каже, що залишилося на все село їх п’ять. Хоч збути молоко не проблема, приїжджають і забирають по 5 гривень за літр. Але худоба потребує міцних робочих рук, а молоді нема. Хто в такому віддаленому й «забитому селі», де нема роботи, сидітиме?

 Інна Лісовська доволі швидко освоїла бджолярське ремесло.
Інна Лісовська доволі швидко освоїла бджолярське ремесло.

 Розповісти про рідне поселення охоче погодилася місцева поетеса Тетяна Дмитрук, яка працює продавцем у Сельці.

— Найбільша проблема — дороги. Важко дочекатися, особливо взимку, грейдера, який ламається весь час. Якби краще добиратися, то й крамничку якусь можна було б відкрити. Але людей мало, бензину витрачається багато — так і живемо. Колись пекарня своя була. Хотіли провести до села інтернет — одна з компаній пропонувала безкоштовну акцію, так нам відмовили, пояснили, що мало людей. Та хіба ми винні, що село покидають? Ми й так на фоні інших тримаємося… Хоч у нас тут — справжній курорт.

Худоба потребує міцних робочих рук, а молоді нема. Хто в такому віддаленому й «забитому селі», де нема роботи, сидітиме?

Не відомо, де знаходить сили для роботи Євгенія Грабар, її хату не сплутаєш ні з чиєю. Вона в самому низу горбистої місцевості, остання на вулиці й найближча до лісу та двох озер. Роздолля для худоби, птиці, яких в обійсті цієї надзвичайно працьовитої жінки багато. Колись працювала кондитером у Володимирі, а як підприємство розпалося, на замовлення вдома пече торти–шедеври, бо залюблена в цю справу. Та й копійку якусь потрібно заробити, бо ще не дочекалася пенсії.

Мешканці нарікають на проблеми, з якими нема до кого звернутися. Хоч мають і районного депутата Миколу Онишкевича, і старосту Анатолія Матвіюка, в компетенції якого — поставити завдання у Зимненській ОТГ, до складу якої входить Марія–Воля.

Чужі тут не ходять

Місцева активістка та великий ентузіаст Інна Лісовська, про яку два роки тому писала наша газета, пропонує сусідці Євгенії Грабар відкрити сироварню. Взагалі, у пані Інни, яка вже освоїла технологію виготовлення адигейського сиру, безліч проєктів, які мріє реалізувати найближчим часом. Наразі ця унікальна жінка (свого часу обміняла великий будинок з усіма вигодами в місті на занедбану сільську хату) обробляє вручну, без застосування будь–якої «хімії» пів гектара городу. Використовує запатентовані технології — так звані «Теплі грядки Розума». Початківець–пасічник із двох вуликів уже отримала цілющий продукт. Планує у рамках програми зеленого туризму зробити апібудиночок, де б можна було отримувати оздоровчі процедури, плюс лікувально–профілактичні чаї (на цьому вона знається — вже має кілька видів м’яти, іван-чай, мелісу, невдовзі збиратиме лаванду).

Багато вклала праці та коштів у геліотеплицю, яку, на жаль, ніяк не може завершити. Хоча шукає різні варіанти.

— Я вже стільки всього продумала, аби запустити в нашій справді курортній місцевості хоч один проєкт із максимальним використанням природного потенціалу — ліс, озера, натуральні продукти, фітотерапія, апітерапія та інше, — емоційно розповідає пані Лісовська, демонструючи, де воно має бути.

Поки що в неї закладений сад з яблунь, груш, вишень та черешень, 110 кущів винограду різних сортів. Ростуть і плодоносять горіхи, обліпиха. Збирає гарні врожаї малини, смородини, полуниці. Можна тільки позаздрити, що жінка має все своє, натуральне — діти, внуки, які приїжджають зі Львова, Києва, жартують, що потрапили в Туреччину. Я ж, дивлячись на руки вчорашньої «панянки», не втримуюся, аби не запитати, як одна людина може впоратися з таким великим обсягом робіт. На що отримую відповідь: «Працюю цілий світловий день. Маю тільки перерви «на каву», а ще додатковий відпочинок, коли півтори години проводжу біля комп’ютера на онлайн–навчанні за програмою «TalentA» для жінок».

А ще вона каже, що в Марії–Волі, яка має все ж таки колись отримати друге дихання, зелений туризм можна було б поєднати з історичним минулим. Перша згадка про це волинське село датується 1905 роком. Але його коріння сягає глибокої давнини, пам’ять про яку бережуть легенди. За деякими з них, у лісовому масиві «Замчище» у древні часи був замок, залишки якого є досі. В ньому за часів монголо–татарської навали проживала прекрасна княгиня Марія, яка добровільно пішла в полон до хана, аби врятувати своїх людей. Звідти нібито й походить назва села. А ще, кажуть, потім там були схрони вояків УПА. Але найчастіше переповідають таку версію. У ХІХ столітті тут жив пан, який мав двох доньок — Марію та Софію. Марія після смерті батька успадкувала село, а кріпаків відпустила на волю. Ось і назвали на її честь.

… Нас скрізь супроводжує два члени сім’ї Інни — кицька Маркіза та собака Бакс, яких привезла з Нововолинська. Жартує, що це її надійна охорона. А на моє запитання, чи не страшно жити одній біля лісу, найближча сусідка Женя — за 300 метрів, вона, сміючись, відповідає:

— Та чужі тут не ходять. Але якщо якийсь недоброзичливець нагряне, то оборонятися маю чим.