«І тогді натягли ми з кумом одну маску на двох…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.50 € 34.15
«І тогді натягли ми  з кумом одну маску на двох…»

«Кум убрав ту маску, а там такий оскал намальований, як у вовка».

Фото pixabay.com.

«І тогді натягли ми з кумом одну маску на двох…»

Письменник із села Новоселівка Городенківського району Івано-Франківської області Роман Дронюк продовжує завойовувати нових і нових прихильників у мережі. Вигадавши образ прикарпатського селянина «Вуйка Міська» і оповідаючи від його імені про життя-буття, автор влучив у десятку. Скоро в його героя з’явилась дружина Ганя, кум Міхайло, його дружина Гафія, односельчанка баба Кася… Звісно, не оминає він і теми коронавірусу. Тож сьогодні про це нова історія — подаємо мовою оригіналу

Йой, послаблення карантину — автобус нинькі ввидів у селі. Кішивсі, як пес скутеристом. Але і Гані ввиділа, шо автобус поїхав. І зразу мене довбати.

— Міхайле, треба в Городенку їхати.

— А на маїш, якої мами?

— Та подивисі по шафах, голо. Ти жереш, як конина, по три підходи в ночи робиш до холодильника.

— Та то я до вітру встаю.

— А по дорозі робиш то, шо потім по тіжкому ходиш. Збирайсі.

— Не хочу.

— Шо?

— Та їду, їду.

Шо з бабов зробиш. Не то, шо би я боявсі її, але не люблю, як воно гавкая.

— На нову маску, нові рукавиці.

— Та які нові — я позавчера в них вічищував?

— Я віпрала.

— Ади гноїм чути.

— Дивисі, бо від тебе зараз буде мерцем чути. Покропи тройним диколоном, та й не буде чути.

І тут кум пчєхнув, а він так пчєхая, шо в сусіднім селі чути.
— Марино, хто там?
— То кіт.
— Кіт під дверьми мені до ноги тресі.
— Я другого завела, з вулиці взєла.

Натер рукавиці диколоном, покропивсі сам, троха віпив.

— На гроші і список.

— Йой, а я шо маю пів Городенкі зкупити?

— А я шо винна, шо всьо сі вішиптало за карантин?

Мой іду селом, село оживая. Баби пльоткают по лавках. Пси без масок по дорогах ході, ворони каркают. Іду попри кума, а воно з за паркана:

— Ви куда, куме?

— Гані відправила в Горо-

денку.

— За чим?

— За продуктами.

— А автобуси вже ході?

— Вже ході.

— Почикайте, я з вами.

— А ви якої холєри?

— Та тоже запаси сі покінчили. Гафія пакункі не може з Італії передати.

— Йой, давайте бігом.

— Та лиш куртку вбиру і вже.

На автобус чикали довго. Але над’їхав. Кум був без маскі, то його не хотіли пускати, шо просили, шо молили — нє і всьо. Добре, шо в мене маска була пошита з такої матерії, шо розтігалосі, певно з Ганиних трусів, шо на смерть тримала. Вона на смерть мая три парі трусів: літні, осінні і зимові, бо не знає, коли відійде в ліпші світи, то тримая всякі. Натігли ми маску одну на двох, кум вчіпив гумку на праве вухо, а я на ліве, сіли на сєдєнія прикупочці, як сіамські близнюки.

— Куме, курва, ви шо чисник жерли?

— Та троха, п’єть зубків, а ви шо одеколон пили?

— Нє, лиш зуби полокав.

Доїхали з бідов до Городенкі. Мой місто змінилосі — чисте стало. Але люди ході в масках.

— Куме, купіт сі маску. Не будем в одній ходити.

— Йой, ше на катран буду гроші платити.

Курва у два магазини заходили по черзі: вбирав один маску, віходив — вбирав другий. Але той билень так мені просмердів маску чисником, шо я сі збунтував.

— Не дам більше. Купіт сі маску — це не мільйон.

Зайшли в «Копійочку».

— Продайте маску пані, у вас є?

— Є, але лиш з зубами.

— А це як?

— Ну, зуби намальовані.

— А інакших нема?

— Нема, розібрали.

— Давайте. Кілько коштуя?

— Шіздисєть гривень.

— Йой, куме, це три чверткі технічного спірту в сільськім магазині.

— Беріт, я свою не дам, любите чисник, то купуйте.

— Мой кум убрав ту маску, а там такий оскал намальований, як у вовка. Як віходили з «Копійочки», то кум як глипнув на якус бабу, то та впала в обморок. А пси на вулици так давали драла, ягби вовкодава увиділи. Ідем вулицев, аж підбігая до нас молодичка. Така мой пишненька, файненька.

— Йой, прошу панів, ви би не помогли мені.

— Шо сі стало?

— Треба холодильник на третий поверх вінисти.

— Нє, не маїм коли, нас крижі болє.

— Я файний мугарич покладу.

І тут у кума загорілисі очи.

— Йой, поможимо, таже людина просе, і файна людина з переду і ззаду.

— Йой, ти казанова колгоспний!

Курва, рігали той холодильник, аж перділи. Але вітігли з бідов. Йой панєнка накрила на стіл, припрошуя. Віпили ми добре, закусили. Кум кинув оком на молодичку, я виджу, шо в него права брова сіпаєсі. Я хотів його копнути під столом, але копнув молодицу, тому сів сі вібачєти. Кум питая паню:

— А пані самотня?

— Нє, чоловіка маю.

— А він де?

— Він зарас на двотижневій резервації в селі, бо з Польщі приїхав. Троха віддихнем один від одного, бо рівнуя мене до каждого слупа.

— То таку файну молодичку гріх не рівнувати.

Дивлюсі, а кум вже руку поклав пані на коліно, і вже слина з писка тече. І каже мені:

— Куме Міхайле, ви не хочте піти зкупитисі, по магазинах походити?

— Куме, пиймо ше раз і ідем, бо шос недобре з цего війде.

— Ади ви самі не можите і другому не даяти.

І тут хтос постукав в двері. Ми завмерли.

Панєнка підійшла до дверий, глипнула в очко. «Йой, то мій Толік». Ми поблідли.

— Маринко, відкрий.

— Ти чо не на резервації?

— Срав я на ту резервацію, я вже вовком вию, тебе хочу.

— Толік, не порушуй закон, вертайся на резервацію.

— Відкрий двері, бо я свій ключ в селі забув.

І тут кум пчєхнув, а він так пчєхая, шо в сусіднім селі чути.

— Марино, хто там?

— То кіт.

— Кіт під дверьми мені до ноги тресі.

— Я другого завела, з вулиці взєла.

— Кого завела? Шо знєла? Уб’ю обидвох і закопаю, відкривай.

Ми з кумом зблідли і зачєли шукати очима виходу.

— Відкривай, бо двері віломлю.

По цих словах ми з кумом уже були у шафі купе, і то влізлисі на поличку для фудболок, і двері закрили за собов. Толік оглянув сі кімнати, забіг з ножем у ванну, нікого не найшов.

— Ну я тобі казала, шо нікого нема, я сама шо ти.

— А хто пчєхав?

— То Зеленський прес–корференцію на дворі проводив в телевізори, то йойо помічник пчєхнув.

— А чо тройним одиколоном пахне?

— То дезенфектор такий у рукавичці.

— А стіл чо накритий?

— Та їсти хотіла.

— А чо так багато.

— Бо холодильник вінесла на третий поверх з ремонту.

— Сама?

— А з ким тепер, хто послухая.

— Ти моя богатирка, дай я ті поцілюю.

— Тобі не можна — ти з Польщі, на резервації.

Але Толіка не мож було спинити. Видко добре сі віжітав. Аж шафа купе трісласі. От шо з людьми карантин робит.

Ішла година, за годинов уже вечоріло. Ми лижєли на полиці, як фудболки з гуманітаркі. Всьо сі зтерпло, і я чую, шо мене радикуліт ловит. А ці сі люблі і люблі. Аж тут в мої кішени заграв телефон. У мене ренгтон «На могилі моїй посадіть молоду яворину». Це як заграло, а мені зразу перед очима стала і та яворина, і могила, і дубовий хрест.

— Шо це, Маринко?

— Це містика, відколи тебе нема все шос в хаті сі творит.

Але Толік, як тигр, скочив до шафи, втворив дверцєта, а там упаковані два хлопи.

Але Толік, як тигр, скочив до шафи, втворив дверцєта, а там упаковані два хлопи. Гані подзвонила знов. І знов заграла музика «НА МОГИЛІ МОЇЙ ПОСАДІТЬ МОЛОДУ ЯВОРИНУ».

Толік зразу не бив. Вітіг мій телєфон мені з кішені і підняв трубку. У трубці зразу закричєла Гані.

— Алло, Міхайле, ти де? Уже сі темнєя?

— Алло, це не Міхайло.

— А хто?

— Ви маєте йому вбранє на смерть?

— А шо сі стало?

— Ше сі не стало, але зарас сі стане.

— Дайте йму трубку. Де він?

— Він не може говорити, йому рукі затекли. Він у шафі.

— В якій шафі?

— У мене дома, був із мойов жінков, любовник.

— Йой, та він ніц не годин, дайте йму трубку.

— Вібачте, він не може.

— Чого?

— Зумлів. З ним ше один тут.

— Такий лисий з дурнуватим лицем?

— Так, ше й пердит у шафі .

— То його кум.

— Добре. Пані Анно, я буду зачинати бити.

— Дуже вас прошу лиш не убивайте, лишіт ше шос мені.

— Це вже залежит, який у них організм.

Толік був моцний і злосний. Бив, відливав, і ше раз бив. Потім повікідав нас у вікно. Дохрамали ми до найблищої посадкі. Очи сині, губи великі, носи на один бік. Якраз зачєло світати.

— І шо, курва казанова, маїм робити. Як до дому йти?

— Я відкі знав, шо так війде. Дайте дзигар.

І я дав, але так дав, шо заплило друге око. Нема гіршого, ніж мати кума придурка.

Вуйко МІСЬКО (Роман ДРОНЮК).