97-річний партизан Іван Лукашик, який визволяв Волинь: «Дали кожному з нас автомат, 450 патронів, 3 гранати…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.03 € 32.77
97-річний партизан Іван Лукашик, який визволяв Волинь: «Дали кожному з нас автомат, 450 патронів, 3 гранати…»

Іван Лукашик додому повернувся лише в 1948 році.

Фото ratadmin.gov.ua.

97-річний партизан Іван Лукашик, який визволяв Волинь: «Дали кожному з нас автомат, 450 патронів, 3 гранати…»

Він ветеран Другої світової, підпільник, безпосередній учасник визволення Ратнівського (нині Ковельського) району від нацистів. Нагороджений орденами і медалями. Нині чоловік проживає у своєї доньки у Жиричах, а родом із Хабарища

Буремні події в минулому, а спогади про них для нього живі і донині.

— Якось червоні партизани покликали на збори молодих людей, сказавши, щоб брали із собою ложку, кухлик і запасну білизну. А коли ми зібралиcя, комісар повідомив, що в загін набирає. Хто не хоче йти, щоб сказав про це. А хто скаже? Боялися, — ​каже Іван Лукашик. — ​Отак і потрапило 17 молодих хлопців до лісу. Дали кожному з нас автомат, 450 патронів, 3 гранати. А невдовзі вночі біля села Річиця у мене був перший бій. Кілька днів гнали німців за Прип’ять. Тоді я два пальці на нозі обморозив. Йшли через болото і лід проламався. Був березень, а потім місяців дев’ять з тими пальцями мав мороку, гнили. Вони й зараз у мене німі. Віддав чоботи товаришу, бо ж взутися не міг, а сам у постолах ходив.

Було, що йшов сніг, а після бомбардування земля ставала чорною.

У тому бою загинув односельчанин Лукашика, іншого поранило. Червоні партизани мали вигнати німців із Річиці за Прип’ять, і з цим завданням вони справились. Далі їх зібрали і відправили — ​кого на фронт, кого у тил працювати.

Наш герой потрапив на залізницю у Сарни Рівненської області. Там не раз потрапляв під вороже бомбардування.

— Пам’ятаю, ох і бомбили нас у Сарнах, до того ж безперестанку. По тридцять-п’ятдесят чоловік гинуло, — ​пригадує ветеран. — ​Cтрашно було, аж тремтіли від ляку. Було, що йшов сніг, а після бомбардування земля ставала чорною. Федорова за своє життя двічі бачив (Олексій Федоров — двічі Герой Радянського Союзу, у роки війни командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання. — Ред.). Ще до моєї партизанщини він приїжджав у село — ​на коні, у супроводі. Ще й танці тоді були — ​з нашими дівчатами танцював. А вже іншого разу в Луцьку — ​на зустрічі із партизанами.

Додому Іван Лукашик повернувся у 1948 році. Солдати писали листи у Кремль з проханням демобілізувати їх. Їм відповідали, що цього зробити не можуть, бо є великий об’єм роботи. Тоді волинянин взяв довідку із сільради про те, що має велику сім’ю, а брати і сестри ще малі (їм трохи применшили віку) і потрібна його допомога. Тож відпустили.

Прийшов додому, а села майже немає. Залишилося лише сім хат із пів сотні. Обійстя Лукашиків уціліло, але всю худобу забрали. Спочатку червоні партизани реквізували корову, бика та коня, а затим гітлерівці пару волів та чотири корови. Люди жили в землянках, а вже пізніше почали споруджувати хати.

Читайте також: Жінка, яку називають святою: «Досі картаю себе, що не зробила більше»

— Біда була у війну, біда й опісля, поки не розжилися трохи, — ​каже мій співрозмовник. — ​Відразу в сусіднє білоруське село Повіть ходили. Там німців не було і господарство все залишилося. Наші люди трохи підробляли у них, в інші населені пункти ходили. А потім уже колгосп створили, радгосп, селяни на сезон стали їздити, і я попоїздив також. 

Валентина БОРЗОВЕЦЬ