«Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.04 € 32.79
«Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа»

Не кожному журналістові випадає така честь – бути особисто знайомим із видатною письменницею Ліною Костенко.

Фото із сайту volyn.com.ua.

«Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа»

Ці слова належать заслуженому журналісту України Анастасії Філатенко, якій сьогодні виповнилося б 80 років. Анастасія Володимирівна майже 45 літ віддала «Радянській Волині» (згодом «Волинь-нова», «Волинь»). На продовження згаданої фрази вона говорила: «Дякую журналістиці за людей, яких хотілося наслідувати, а не лише писати про них». І в цьому — ​її ставлення до обраної професії

Майже сорок років Анастасія Філатенко була завідувачкою відділу освіти і культури. З-під її пера вийшло багато публікацій, зокрема інтерв’ю з акторами (заслуженими й народними) й аматорами сцени Волині. А ще її співбесідниками були такі імениті письменники, як Ліна Костенко, Олесь Гончар, народна артистка України Ада Роговцева, — ​цей перелік можна продовжити. А ось якби мені в ювілярки довелося брати інтерв’ю — ​про що б насамперед запитала? Звичайно, про витоки життя — ​дитинство, з якого все починається. Й Анастасія Володимирівна з властивою ностальгією згадала б про своє рідне село Річиця Чорнобильського району Київської області, де народилася 13 травня 1941-го. Хоч і припало дитинство на війну та непросте повоєння, воно — ​незабутнє. Коли тема Голодомору в Україні вже перестала бути «білою плямою» в історії, вертаючись у минуле, вона розповідала зі сльозами на очах, як збирала навесні мерзлу картоплю, що залишилася в полі. З неї мама пекла млинці. Так і рятувалися від голоду…

А вже на продовження спогаду про свою Річицю, Анастасія Володимирівна обов’язково згадала б, що Чорнобильська трагедія, по суті, забрала в неї малу батьківщину: село увійшло в зону відчуження, люди були звідти переселені. З літами це сприймалося особливо боляче, адже там залишилися могили батька, рідних односельців. Уже маючи 72 роки, вона таки потрапила у своє село. Зворушливою була ця зустріч: впавши на коліна, цілувала чорнобильську землю, де зробила перші кроки, з трепетом ступила на батьківське подвір’я. Це була, як виявиться, й остання поїздка до витоків життя — ​через п’ять літ, на відмітці 77, її земний шлях обірветься.

У 1967 році Анастасія Філатенко з дипломом Київського державного університету імені Тараса Шевченка приїхала на Волинь. І все її подальше життя було пов’язане з нашим краєм. В уявному інтерв’ю про це, звичайно, була б мова. Якийсь час, ще тоді, як нашу газету редагував Іван Сподаренко, молода журналістка працювала кореспондентом відділу партійного життя (був тоді такий підрозділ). А коли редактором став Полікарп Шафета (це був січень 1971-го),

то через рік призначив її завідувачкою відділом освіти й культури. Щоб коротко сказати, якою була багаторічна праця на цій посаді, то варто лише пригадати, що Анастасію Володимирівну називали народним міністром освіти і культури Волині. У цьому визначенні — ​висока оцінка її роботи: журналістку знали в усіх куточках нашої області як професіонала своєї справи. Вона об’їздила великі і малі села краю. Жодна радісна подія у житті шкіл, культосвітніх закладів чи вирішення якоїсь проблеми не обходилися без неї.

Я людина прямолінійна, у мене біле — ​то біле, а чорне — ​то чорне. Вважаю, що в журналістиці не повинно бути сірого.

За сумлінну працю й високий професіоналізм Анастасія Володимирівна удостоєна багатьох нагород. Є серед них і найпочесніша — ​«Заслужений журналіст України». Анастасія Філатенко особливо дорожила нею. А ось чому? Розповідаючи про це, Анастасія Володимирівна пригадала б, як на редакцію нашої газети (це припало на 1980-ті роки, коли з обласних друкованих видань були лише два — ​«Радянська Волинь» і «Молодий ленінець») надійшла з Києва рознарядка на нагороди: одна — ​звання заслуженого журналіста, а друга, здається, — Почесна грамота Верховної Ради України. І ось на зборах колективу редактор Полікарп Шафета, оголосивши про це, сказав, що кандидатів, яким вони дістануться, маємо визначити ми самі. Таємним чи відкритим було голосування, то вже не пам’ятаю. Знаю тільки, що одноголосно почесне звання «Заслужений журналіст України» ми віддали Анастасії Володимирівні. І те, що саме колеги зробили такий вибір, було для неї найвищою оцінкою її творчості.

…А мені пам’ятний день — ​15 серпня 1972 року, коли, зкінчивши Львівський державний університет імені Івана Франка, прийшла на роботу в нашу газету. Редактор Полікарп Шафета покликав по внутрішньому телефону Анастасію Філатенко й представив їй нову підопічну — ​саме у відділі, який вона очолювала, почалася моя стежка в журналістиці. В кабінет зайшла висока (зросту додавало ще й те, що туфлі були на чималих підборах) молода жінка — ​довге темно-русяве волосся, що спадало до плечей, особливо підкреслювало голубизну її очей. Такою я її й досі пам’ятаю. З роками з’явилася коротка стрижка, благородна сивина. А ось очі залишилися такими ж голубими. Як квіти льону, який колись цвів і в її рідній Річиці. А ще незмінними були її порядність, чесність, справедливість — ​ті риси, без яких людині нічого робити в професії, яку вона обрала в юності на все життя.

Читайте також у нас:  Тризуб у вусі – символ моїх переконань і віри в перемогу, – воїн волинської бригади​.

Сама Анастасія Володимирівна в одній із публікацій висловилася так: «Мені не соромно за прожиті в журналістиці літа, і я їх ні на що не проміняю. Дякую журналістиці за людей, яких хотілося наслідувати, а не лише писати про них». І ці слова визначають ставлення до професії, до того, що обраний фах — це зміст її життя. А як не згадати такі рядки ювілярки: «Я людина прямолінійна, у мене біле — ​то біле, а чорне — ​то чорне. Вважаю, що в журналістиці не повинно бути сірого». Так висловлювалася вона про себе й колег. Що в цих словах нема й крихти перебільшення чи лукавства, сказали б усі численні друзі, просто знайомі, герої публікацій, які б вітали сьогодні її з ювілеєм.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.