В одній родині — ​7 професійних художників - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.03 € 32.77
В одній родині — ​7 професійних художників

І до сьогодні Марія Михайлівна — найперша поціновувачка таланту  чоловіка. 

Фото з особистого архіву родини ДАЦЮКІВ.

В одній родині — ​7 професійних художників

Діти й онуки успадкували гени батька й дідуся Євгена Івановича Дацюка, який свого часу самотужки опанував малювання — ​ й дотепер, у свої 86 літ, ще не розлучається з мольбертом у рідному селі Затурці Володимир-Волинського району

Все почалося зі слів фронтовика Козлова: «Ти краще за мене ту квіточку написав»

Без перебільшення можна сказати: це символічно, що Євген Дацюк народився у Затурцях на Локачинщині — ​на батьківщині славетних земляків: історика, громадсько­політичного діяча В’ячеслава Липинського та православної діячки, однієї із засновників Київського братства Галшки Гулевичівни. Звичайно, в молодості Євген Іванович й гадки не мав, що колись у рідному селі на могилі В’ячеслава Казимировича стоятиме пам’ятник, виконаний його дітьми — скульпторами Іриною й Іваном. А залу місцевого меморіального музею прикрашатимуть портрети Липинського й Гулевичівни, написані відповідно внучками Іванкою й Ксенією.

Такими були патріархи родини у молодості.
Такими були патріархи родини у молодості.

 

Перше серйозне захоплення живописом у Євгена Дацюка почалося, за його словами, у повоєнні роки. Якось у Затурцях з’явився художник, колишній фронтовик Козлов (імені його чоловік не пригадує) — ​випускник Петербурзької художньої академії. Він малював на прохання сільських жінок картинки з квітами, якими ті прикрашали оселю (після війни всім хотілося чогось гарного). Брав за роботу харчами. Якось цей заїжджий майстер прийшов і до Дацюків. Малий Євген, котрому тоді було років десять, зацікавився малюванням. Вловивши його інтерес, художник спитав: «Що, хочеш спробувати?». Одне слово, дав йому пензля. А побачивши, як лягають мазки на полотно, похвалив: «Ти краще за мене ту квіточку написав». На прощання Козлов подарував хлопцеві і фарби, і пензлика.

Батько малює, а ще малий син Іван біля нього пізнає ази творчості.
Батько малює, а ще малий син Іван біля нього пізнає ази творчості.

 

Згодом Євген Дацюк, закінчивши школу­семирічку, служив в армії. Вернувся після строкової додому і скоро зустрів свою долю. У 1956 році сюди приїхала на роботу дівчина зі Львівщини. Марія Михайлівна, а на той час юна Марійка, маючи диплом педагогічного училища, працювала вихователем у дитячому садочку. Донині жінка пам’ятає той день, коли вони вперше побачили одне одного: прийшли ввечері до клубу на якийсь фільм, і виявилося, що їхні місця були поряд. Правда, тоді, як тепер пригадує, толком і не познайомилися. Хлопець, проявивши до дівчини увагу, допитувався, як її звати, а вона (вже як молоде­зелене) тільки фиркнула на таке його залицяння. На танці, які були після кіно, не залишилася — ​пішла додому.

Але, видно, то вже доля, яку, як кажуть, не обминеш. Для дитячого садка треба було виготовити вивіску. Завідувачка, розказавши, де живе місцевий художник, послала її зробити замовлення. Думала Марія, що зустріне якогось «старшого дядька». А прийшла й побачила того самого парубка, який сидів біля неї в кіно. Відтоді почалося їхнє спілкування, а там — ​і побачення. У 1959 році вони одружилися. Понад 60 літ Дацюки у парі. Вони виростили двох доньок і сина, які подарували їм п’ятеро внуків.

«Кольорові олівці й фарби — ​ось наші улюблені іграшки в дитинстві»

Євген Дацюк працював багато років художником в ансамблі пісні і танцю «Колос» Торчинського будинку культури, що в Луцькому районі. Був оформлювачем у художній майстерні. Писав ікони, натюрморти, пейзажі, копіював картини відомих майстрів пензля. Багато його робіт і донині прикрашають храми Волині, оселі земляків, родичів, друзів. І коли в розмові із його дочкою — ​скульптором Іриною Дацюк — ​мова зайшла про те, ким є для неї батько, то пані Ірина сказала:

Євген Дацюк добре пам’ятає своє перше зацікавлення малюванням, яке не відпускає його й сьогодні.
Євген Дацюк добре пам’ятає своє перше зацікавлення малюванням, яке не відпускає його й сьогодні.

Усі діти Дацюків закінчили Львівську академію мистецтв — ​збулася батькова мрія, якому довелося вчитися самотужки.

— Найперший учитель з малювання — ​звичайно, тато. І перші кроки у мистецтво — ​з дому. Коли ми були ще маленькими (сестра Ліля старша від мене на два роки, а брат Іван — ​молодший на дев’ять літ), то бачили довкола картини, на яких були зображені квіти, ікони (образи теж батько писав, хоч це в Радянському Союзі й заборонялося). Ось на такому ґрунті й зростали. Було дуже цікаво дивитися, як тато малює. Ми теж брали пензлики і допитувалися, чи можна й нам спробувати. І він дозволяв. Мама як педагог теж заохочувала нас до малювання. Альбоми, кольорові олівці й фарби — ​ось наші улюблені іграшки в дитинстві.

Читати також: Понад триста вбитих бійців принесли перемогу «Чорній Січі» 

Одна з робіт Євгена Івановича, на якій – весняні квіти рідного краю. 
Одна з робіт Євгена Івановича, на якій – весняні квіти рідного краю. 

 

Ірина Євгенівна пригадує ті найперші малюнки, які вони із сестрою творили відповідально й серйозно. Тоді батько дав їм олійні фарби (хоч зазвичай це були акварелі, гуаш), невеличкі полотна і сказав: «Ото, дівчата, пишете картину і вона буде висіти на стіні. Приходитимуть до нас люди, і вони скажуть, чи ж гарно художник намалював».

— Ми так старалися! — ​розповідає пані Ірина. — ​А це ж олійна фарба, яка довго сохне, розмазується. У нас і сльози були, бо ж ясно, що простіше олівцями малювати квіточки в альбомі. Тато попутно вчив технології роботи з такими фарбами. А ще він хотів, щоб ми росли на класичних зразках. Пам’ятаю, як ми малими були, то постійно їздили з батьками на Львівщину до бабусі по маминій лінії. І головним пунктом у програмі передбачалася картинна галерея в місті Лева. Тож коли я вже стала студенткою, то знала, в якому залі та чи інша художня робота знаходиться. Однокурсники дивувалися. А я говорила: якщо з п’яти років тебе щороку водять сюди, то як не знати? І про кожного митця могла розповісти.

За мольбертом – син талановитого художника­самоучки Іван.
За мольбертом – син талановитого художника­самоучки Іван.

 

Батьки дуже хотіли, щоб їхні діти стали професійними художниками, тож інакшими ми й не могли вирости.

«Дідусь був і буде Людиною, яка відкрила для нас цю дивовижну планету»

Усі діти Дацюків закінчили Львівську академію мистецтв — ​збулася батькова мрія, якому довелося вчитися самотужки.

Іванна Дацюк: «Малими ми біля діда з бабою крутилися, на їхніх розповідях росли».
Іванна Дацюк: «Малими ми біля діда з бабою крутилися, на їхніх розповідях росли».

 

— Я й брат, — ​розповідає Ірина, — ​за фахом скульптори. Сестра вибрала графіку. Хоч академія дає дуже універсальні знання — ​ми опановували й живопис. Тож можу, як треба, зробити і монументальний розпис. Дідусевою стежкою пішли й мої доньки — ​Іванка й Ксенія та Ліліна Оленка. І тепер у нашій родині 7 професійних художників. Сьогодні можна сказати, що це число поповниться: діти брата — ​шестикласник Олесик і другокласниця Юстинка — ​навчаються і в загальноосвітній школі, і в художній. Вони вже — ​автори ілюстрацій до дитячих книжок.

Пригадалося, в одному з інтерв’ю Іванка Дацюк, виставка якої свого часу експонувалася в стінах редакції нашої газети, сказала: «Дідусь був і буде для нас Людиною, яка відкрила нам планету художників… Малими ми все біля діда з бабою крутилися, на їхніх розповідях росли». І родинний дім у Затурцях для дітей та внуків — ​святиня. Оскільки він великий, то всім місця вистачає (лише сім’я брата живе у Луцьку).

На рахунку скульптора Ірини Дацюк – розпис не одного волинського храму.
На рахунку скульптора Ірини Дацюк – розпис не одного волинського храму.

 

— Обставини склалися так, що на років двадцять моїм містом став Львів, де вчилася, а потім і працювала, — ​каже Ірина. — ​Але врешті­решт повернулася з доньками додому (хоч художник на місці не тримається — ​доводиться зупинятися там, де працюєш). Мені подобається колишній устрій української родини, коли нехай хоч хтось один із дітей мусив бути з батьками — ​гріх перед Богом залишати їх у старості самих.

Пані Ірина з вдячністю згадує, як мама підтримала її й сестру, коли вони вже у старших класах вирішили, що перед вступом в академію мистецтв треба закінчити художню школу:

— Мама, як казала згодом, думала, що нас, таких переростків, не візьмуть, але й не відмовляла. Не чули ми від неї, що малювання — ​діло несерйозне й хліба з нього їсти не будеш. Нам приємно, що ми ще діти, — ​батьки з нами, що маємо вдома свою художню раду. Колись тато до нас придивлялися, як ми малювали, а тепер — ​до внуків. Завжди щось підкаже…

Ну а в тому, що одній справі присвятили життя, теж, на думку жінки, є плюс. Як працюють на якомусь великому об’єкті — ​то втрьох, вчотирьох: взялися гуртом і швидко зробили. Так було, коли розписували собор у Новововолинську, монастирі в Києві чи в селі Світязь на Шаччині… До святинь, які колись прикрасили роботи Євгена Дацюка, додаються ще й ті, які розказують про творчість молодшого покоління талановитої родини, де є 7 професійних художники. Поки що сім.