«Я тобі забороняю бути членом Руху, бо якщо мене заберуть, то ти виховуватимеш двох моїх синів…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.21 € 30.48
«Я тобі забороняю бути членом Руху, бо якщо мене заберуть, то ти виховуватимеш двох моїх синів…»

Для братів Шимоновичів настанови мами стали пам’ятними на все життя.

Фото з архіву Олега ШИМОНОВИЧА.

«Я тобі забороняю бути членом Руху, бо якщо мене заберуть, то ти виховуватимеш двох моїх синів…»

Волиняни Євген та Олег Шимоновичі стояли біля витоків подій, які дали початок створенню держави Україна

«Мама — ​найбільший авторитет, а старший брат замінив батька»

Біля його приватного лікарського кабінету в Нововолинську завжди людно. Довелося кілька разів домовлятися про зустріч, аби знайти «вікно» і порозмовляти.

— Для мене взірцем і найголовнішою завжди була мама Ганна Антонівна, — ​розпочинає пан Олег, вловивши мій погляд на фотографію у гарній рамці, розміщену над робочим столом невропатолога. — ​Все, що зі мною відбулося в житті, — ​це її старання і заслуга…

Родина, в якій виростав, завжди була проукраїнською. Тому потрапляла в немилість до тодішньої влади, яка терпіти не могла таких, як вони, котрі ще й жили заможніше, й мали хату під бляхою. Прадід Степан був мировим суддею. Його син — ​дідуньо Антон — ​дві каденції прослужив війтом гміни Грибовіца (тепер село Грибовиця). Однак не цурався ніякої праці біля чималої господарки. Бувало, після роботи перевдягався і поливав сад гноївкою. Потяг до садівництва, до плекання яблунь, груш — ​у Шимоновичів родинне. Згодом їх записали у список куркулів. І вже вся сім’я чекала вивезення, «сиділа на чемоданах». Але перешкодила війна.

Нас не потрібно було ні в чому переконувати, бо усвідомлювали, що біду — ​брехню, злодійство і алкоголізм — ​нам принесли «брати» зі Сходу.

Мама пана Олега Ганна, як наймолодша серед трьох дітей, залишилася при батьках у Старій Лішні. Менший брат Гриць не повернувся з фронту, старший Василь здобув вищу освіту. Дочку батьки теж відіслали у Володимир- Волинське педучилище. Але непросто було їй, дитині з «неблагонадійної» сім’ї «ворога народу», там навчатися. Довелося залишити училище, хоч мала великий потяг до книжки, гарно співала, тривалий час керувала церковним хором у селі. Там влаштувалася санітаркою у медпункт, де пропрацювала до старості, вміла робити майже всі лікарські маніпуляції. Це, до речі, й вплинуло на те, що обидва сина своє життя пов’язали з медициною.

— Коли мені було 7 років, а Євгену — ​12, в автокатастрофі загинув наш батько, — ​пригадує важкі дитячі роки Олег Михайлович. — ​І мені його фактично замінив старший брат, опіку якого відчував протягом усього життя.

Саме він «повів» Олега у медінститут, й обоє з лікарською практикою поєднали усе життя. З дипломом вузу Євгена направили в Ківерці психіатром, а Олег повернувся на рідну Іваничівщину невропатологом. Проживав з рідними в селі.

«У помешканні Євгена в Липинах я зустрічався з Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою»

Пан Олег пригадав, як під час служби в армії потрапив у радянський Вільнюс, де від побаченого отримав легкий шок. Бо навіть за тих часів у прибалтійських країнах відчувався дух вільнодумства.

Для волинського хлопця- фельдшера ці ідеї були близькими. Бо його батько підтримував членів УПА — ​про це знали всі в родині. Та й жив у Старій Лішні — ​нестандартному, як на ту пору, селі. Там діяла українська автокефальна церква, багато жителів мали вищу освіту, а за Польщі чимало їхніх односельців за українство було відправлено в сумнозвісну тюрму — ​Березу Картузьку.

Для родини Шимоновичів незалежна Україна завжди була метою №1.
Для родини Шимоновичів незалежна Україна завжди була метою №1.

 З приходом совєтів всіх неугодних старолішнянців теж позбувалися, правда, деякі, більш покірні, йшли за комуністами й «визволителями». В Старій Лішні, зазначає мій співрозмовник, були перші комуністи й перші рухівці.

— Тому в кінці 1980-х років я вже був добре «підкований», як і мій старший брат, — ​веде далі пан Олег. — ​Ми чітко розуміли мету — ​незалежна Україна. Нас не потрібно було ні в чому переконувати, бо усвідомлювали, що біду — ​брехню, злодійство і алкоголізм — ​нам принесли «брати» зі Сходу.

Для пана Олега не стало несподіванкою обрання Євгена співголовою обласної організації Народного Руху України на установчих зборах у Луцьку. А він взяв на себе роль співорганізатора перших мітингів у Іваничівському районі.

Пам’ятними на все життя для молодшого Шимоновича стали зустрічі в Євгеновому помешканні в Липинах, що біля Луцька, з відомими політв’язнями — ​творцями української державності — ​В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою, волинськими патріотами. Каже, це було неймовірно — ​демократична самостійна держава народжувалася на очах!

Читайте також: Війна з Росією закінчиться у Криму – Сенцов.

Залишився не лише лікарем, а й патріотом- націоналістом

— Я тобі забороняю на перших порах бути членом Руху! Бо якщо мене заберуть (а такі побоювання тоді були), то ти виховуватимеш моїх двох синів, — ​пригадує категоричні слова брата Євгена пан Олег. — ​Послухав, адже на той час у мене вже й своїх двійко хлопців росло. Але громадсько-політичну активність не припинив.

«Живий ланцюг», активним учасником якого від району виступав, поїздки на Козацькі могили, відновлення пам’ятників воякам ОУН–УПА, Січовим стрільцям — ​усе це стрімко піднімало патріотичний настрій краян. Всі були в очікуванні чогось величного і вирішального. Тріщала по швах і ламалася «стара система», на зміну якій приходила та, про яку мріяли наші пращури віками.

— Перша велелюдна акція 21 січня 1990 року засвідчила, що українці подолали страх і готові протистояти тоталітарному режимові, — ​Олег Шимонович не стримує хвилювання, ніби це було вчора. Він пригадав деталі цієї акції — ​лише зі Старої Лішні їздило майже двадцять чоловік, назвав поіменно людей, які не побоялися тоді пильного ока КДБ, допомогли транспортом. — ​Мені сьогодні дуже радісно від того, що я став учасником цих історичних подій.

Потім в біографії Олега Шимоновича була ще одна цікава сторінка. Тоді, на зорі незалежності, його неочікувано серед багатьох досвідчених кандидатів обрали головою Іваничівської районної ради. І хоч ніколи не мріяв бути чиновником, відступати не міг, бо на нього понадіялися люди.

— Довелося вчитися, — ​каже, — ​й допоміг мені в тому Микола Горинь, який тоді працював головою Львівської обласної ради. На прохання брата Євгена, який займав посаду заступника голови Волинської обласної ради, я міг отримати будь- яку потрібну інформацію.

— Можливо, й досі залишався б у кріслі чиновника, якби… не мама, — ​тепла хвиля емоцій переповнила мого співрозмовника під час спогадів про неньку. — ​Вона мені мовила: «Я тебе лише тоді благословлю на цю посаду, якщо ти мені пообіцяєш, що хоч на чверть ставки залишишся лікарем». Я роботи не боявся, тому так і зробив — ​іншого варіанту не бачив.

І хоч багато відтоді води спливло, багато чого змінилося, чимало довелося пережити радісних і трагічних моментів, найболючіші з яких — ​це втрата брата Євгена й племінника Християна, Олег Шимонович залишився оптимістом, непереборним патріотом і лікарем. Попри деяке розчарування, він вірить, що люди прозріють, врешті навчаться відсіювати зерно від полови й будувати справжню, свою державу. А він продовжує працювати для людей і для України.