«Рятуйся! Плач!» — ​волало Небо. «Не спи! Кричи!» — ​кидала хмара… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99
«Рятуйся! Плач!» — ​волало Небо. «Не спи! Кричи!» — ​кидала хмара…

«Що ти там знайшов? Стій!» — ​ступив до собаки і на секунду закляк.

Фото із сайту pixabay.com.

«Рятуйся! Плач!» — ​волало Небо. «Не спи! Кричи!» — ​кидала хмара…

Осінні промінчики сонця вже не гріли, але ще ніжно цілували маленький носик та щічки, віддаючи своє останнє тепло. Вітерець бавився кронами дерев, зривав позолочені листочки та, кружляючи, легко опускав їх на паркову доріжку, старі пофарбовані лавочки та незайману траву. Тиша заколисувала, навіювала сон на оченята

«Де я є?» Щось незрозуміле й чуже торкалося тіла, ніби пеленою обвивало…Страх? І де подівся той рідний солодкий запах, що ще зовсім недавно торкався глибини новонародженої душі?

Сон відступав перед наростаючим голодом, який в’їдливо тиснув і вимагав їсти.

Наче щось змінилося кругом. Такого раніше не було. Чиєсь гучне дихання налякало.

«А може, це Вона?… Ні. У неї спокійне та тихе дихання, солодкий запах, хоча бачила її тільки раз, та все ж могла впізнати… Не Вона… Тоді що то таке важкою брилою схилилось над нею та торкнулось вологою до щоки? І ще раз… І знову…»

Стомлена криком, заспокоїлась. Щось велике і тепле притискало її до грудей, дарувало тепло та незнайому мелодію серцебиття…

А потім цей страшний різкий звук, що, повторюючись кілька разів, сколихнув довкола все і навіть її саму, налякав до нестями. Налякав і зник так само несподівано, як і з’явився.

Волохатий собака принюхався, кілька разів лизнув по підборіддю й щоці, загавкав та вибіг на дорогу.

І знову тиша. Звільнена з полону рука вдало склала кулачка та намагалася прикласти його до маленьких губ. Не з першої спроби, але вдалося засмоктати великий пальчик, притиснувши кулачок до підборіддя. Це не те, чого зараз хотілося, але заспокоїть ненадовго, поки її не нагодують знову, як раніше, найкращим у світі нектаром.

Щось легеньке опустилося на плечі, нове, незриме досі, кольору сонця. То вітерець турботливо накрив кленовим листочком, ніби ковдрою, аби зігріти. А ось ще один, закружляв та присів на ніжку, що визирала, вивільнившись із теплого полону простирадла.

«Рятуйся! Плач!» — волало Небо і дмухало вітром, не даючи заснути в осінньому холоді. «Не спи! Кричи!» — ​кидала хмара важкими краплями дощу.

Під перший гуркіт грому почала плакати, спершу тихо, далі на всю силу, ледве встигаючи вдихати холодне вологе повітря. Плач змішався із завиванням собаки, що наближався, перестрибуючи зарослі високої трави. Він зупинився перед знахідкою і чекав на свого господаря, який ледве встигав за ним та голосно лаявся.

«Що ти там знайшов? Стій!» — ​ступив до собаки і на секунду закляк. Під кленом у намоклій коробці з-під взуття лежало немовля, замотане в простирадло. Посинілі губи тремтіли від холоду та крику.

Схопивши на руки, чоловік загорнув у свою куртку маленький намоклий згорток і побіг на дорогу…

Стомлена криком, заспокоїлась. Щось велике і тепле притискало її до грудей, дарувало тепло та незнайому мелодію серцебиття…

Ірина ДЕРПАК