— Чого ви хочете від мене? Я така ж, як ви — бідна.
— Ні, ти не така! — сказав старший. — У тебе ще лишилася купа копійок...
До каси, що на Луцькій автостанції, підійшла скоцюрблена бабуся. З тих довгожителів, яким рукою подати до столітнього рубежу. Замовила квиток до Ковеля. Поволі витягнула вузлика й розв’язала. Там була добра жменя копійок. Не встигла висипати касиру, як з двох боків була атакована хлопчаками, спритними, як акробати, навченими, як папуги. — Дай мені! Дай мені! — з обох сторін тягнулися до нещасної ручки юних громадян. Бабуня отетеріла. Отримавши квиток, вона мовчки заспішила з автовокзалу на подвір’я. Хлопчаки за нею. Вона подалася до кіосків, де торгують свіжим хлібом. Переслідувачі — за нею. Свій напад вони періодично озвучували словами-причитаннями: “Ну дай мені, ти ж маєш!”. І тут бабуні зрадили нерви. — Чого ви хочете від мене? Я така ж, як ви — бідна. — Ні, ти не така! — сказав старший. — У тебе ще лишилася купа копійок... До мене теж того дня “прилипло” чорнявеньке хлопченя, коли я розрахувався з касиром на світязький автобус. Побачивши, що його напарнику я таки кинув у розчепірену долоню п’ятак, аби відчепився, менший переслідував мене по всьому вокзалу, поки не перемикнув увагу на чергового пасажира, який, на біду, вийняв дрібні гривні біля газетного кіоску... Чому ці верткі хлопчаки й дівчатка не сидять на шкільній лаві, а чатують коло кас на доброго дядю? Чи їхнє ремесло — старцювання в юному віці? А є ж у нас служби — і в міліції, і в міськраді, які повинні займатися таким підростаючим поколінням. Бо відомо, що з них виросте. Олег САШУК.
