Лист до редакції 17.07.2022, 07:24

«І заради своєї мами передплачую «Волинь», вона є давньою вашою шанувальницею»

Цього разу подарунок* від нашої газети – 1000 гривень – ми доставили у Ковель: він дістався територіальному менеджеру Волинської дирекції АТ «Укрпошта» Інні Радзієвській (на фото)

«То ви з України приїхали?!»

Записуючи в редакційний бухгалтерський документ дані паспорта Інни Володимирівни (така формальність передбачена податковим законодавством), ми звернули увагу на те, що він виданий у… Сімферополі. На наше здивування: «О, то ви в Криму жили!» – жінка сказала:

– Була така сторінка в моєму житті… Я – ковельчанка. Після школи вступила на навчання в Одеську академію зв’язку. Коли одержала диплом, то ще хотілося світу побачити, тож раділа, що за розподілом потрапила в столицю Автономної Республіки Крим. Їхала за місцем призначення зі своїм майбутнім чоловіком-полтавчанином, який вчився у тому ж виші, що й я, тільки на іншому факультеті й закінчив його на рік раніше. У Сімферополі й весілля наше було, і син народився. Сім літ прожили там.

Зараз можна все прочитати в інтернеті, але коли візьмеш в руки «живу» газету, яка пахне друкарською фарбою, то це зовсім інше відчуття й сприйняття.

З роботою склалося все добре. Спочатку Інна Радзієвська працювала на пошті, згодом перейшла на приватне підприємство – виробничу компанію «Кримтел». А ось із побутом, як пригадує, були проблеми. Найперша незручність – те, що вода подавалася лише вранці і ввечері. Але людина, як зауважує наша героїня, до всього звикає, і до цього б звикли.

– Важче було прийняти інше, – каже Інна Володимирівна, пригадуючи таке: – Ми ж розмовляли українською, а місцеві – переважно російською. Якось до нас приїхали родичі. Ми з ними гуляли в міському парку, щось купували, спілкуючись між собою рідною мовою. І почули з приводу цього: «То ви з України приїхали?!». Мені було дивно: кримчани не вважали, що вони в Україні живуть. Ми були в Сімферополі під час Помаранчевої революції. Звичайно, знали проукраїнських людей, але багато було й проросійськи налаштованих. Тож жартували, що живемо ніби в тилу ворога, ще й думки не маючи про події 2014-го, коли Крим буде анексовано.

І таке «життя ніби в тилу ворога», і відсутність квартири (сім’я мешкала в гуртожитку з відповідними зручностями) значною мірою вплинули на те, що у 2008 році подружжя вирішило переїхати в Ковель.

«Хоч і випадково вибрала професію, але ніколи не пошкодувала про це»

У рідному для Інни Володимирівни місті само собою вирішилося житлове питання.

– Жили ми в будинку моєї мами, – розповідає жінка. – А куди йти працювати? Звичайно, на пошту, бо це вже знайома, рідна справа, те, що ти знаєш. До речі, після восьмого класу я вступала в педагогічне училище, оскільки мені казали, що буду доброю вчителькою, але не добрала балів і пішла в дев’ятий клас. А закінчивши середню школу, про вчительський фах уже й не думала. І професію зв’язківця, по правді, вибрала випадково (після одинадцятого класу багато хто ще остаточно не визначився з тим, чим хотів би займатися в житті), але ніколи не пошкодувала про це.

Починала Інна Володимирівна з оператора відділення, була й начальником відділу передплати, заступником начальника Ковельського центру поштового зв’язку. А тепер уже два роки вона – територіальний менеджер Волинської дирекції АТ «Укрпошта». Робота нашої героїні пов’язана з передплатою друкованих видань, зокрема й «Волині». І сама вона виписує нашу газету.

– Звичайно, зараз можна все прочитати в інтернеті, – говорить Інна Володимирівна, – але коли візьмеш в руки «живу» газету, яка пахне друкарською фарбою, то це зовсім інше відчуття й сприйняття. Я ще ж удома маю давнього шанувальника «Волині» – маму, тож і заради неї передплачую це видання. Якщо сама щось не встигну прочитати, то вона мені обов’язково розповість.

Пані Інна та її мама Ніна Іванівна серед квіткового царства біля їхнього будинку. Фото з домашнього архіву Інни Радзієвської.

На що витратить 1000 гривень від «Волині»? Коли про це зайшла мова, то жінка не готова була дати відповідь, бо «дуже несподівано дістався подарунок – й не думала про це». Але ясно, що використає гроші на добру справу. Як розповідала Інна Володимирівна, біля будиночка в приватному секторі, в якому вони живуть тепер утрьох – вона, вісімнадцятирічний син і її мама («з чоловіком розлучились – буває так у житті»), росте багато квітів – цвітуть вони з ранньої весни й до пізньої осені. Може, поповнення їх розмаїття, в якому дуже кохається, як наголосила наша героїня, її мама, і буде такою доброю справою?..

*Під подарунком мається на увазі придбання товару за 0,01 гривні.