Психологи стверджують, що сучасні мужчини втратили роль глави в сім’ї. На Заході з’явився новий тип сім’ї, в якій обов’язки і відповідальність розділяються між подружжям незалежно від статі. Наші ж чоловіки переживають стрес від того, що слабша стать стає все сильнішою, і добровільно відходять на другий план. Судячи з опитувань, сучасні жінки все частіше віддають перевагу «хорошій роботі», а не вдалому заміжжю. А більшість чоловіків, яким доводиться займатись домашнім господарством, соромляться зізнаватись у цьому. Ще одне спостереження: дружини зазвичай оцінюють своє сімейне життя нижче, ніж чоловіки, й ініціаторами значної частини розлучень також є представниці слабкої статі. І втрата традиційної ролі глави сім’ї, і те, що жінки все частіше беруть на себе відповідальність за сім’ю, що саме вони часто ставлять на шлюбі «жирну крапку», — має багато причин. Серед них, звичайно, емансипованість представниць слабкої статі. А ще така об’єктивність, як неспроможність чоловіка утримувати сім’ю. Але є ще одна, на сьогоднішній день дуже важлива причина того, що жінкам доводиться брати роль глави сім’ї. Маю на увазі ситуації, коли хлопець виростає маминим синочком, і в особі чоловіка дружина, по суті, має ще одну дитину. Звідки ж беруться ці мамині синочки? У більшості випадків вони виростають в одиноких мам. Або, якщо в сім’ї і є батько, то його присутність мало впливає на виховання дитини, бо він надто зайнятий роботою чи давно не відчуває до дружини глибоких почуттів. Тобто в жінці накопичується невитрачений запас любові, а разом з тим і потреба у взаємному емоційному теплі. Мама віддає синові всю свою ніжність, пестить його, вкладаючи у нього, як кажуть, душу й серце. По суті, вона плекає власний ідеал мужчини, який відповість їй такими ж трепетними почуттями. Оточений всесторонньою увагою, хлопчик відчуває себе «центром Вселенної». Врешті-решт, він починає усвідомлювати, що ніхто інший, крім мами, не здатний вгадати його бажань, ніхто не може так само турбуватися про нього. Крім емоційних дивідендів, подібні стосунки приносять і цілком матеріальну вигоду. Це ж так зручно — знати, що люба матінка завжди позбавить від прозаїчних сторін життя. Вона нагодує, попере, одягне, взує… А потім прилаштує на хороше місце по знайомству та ще й контролюватиме, щоб на роботі ніхто не ображав її хлопчика. І сам «хлопчик» виявиться настільки прив’язаним до матусі, що буде неспроможний адекватно оцінювати абсурдність ситуації. Не плутайте повагу до матері й інфантильність. Одна справа ставитись до матері як до найріднішої людини, котра виростила, вклала у тебе душу й серце. Інша — якщо цей молодий (і не зовсім молодий) чоловік не здатний взяти на себе відповідальність за свою сім’ю, у тому числі за її матеріальні статки, приймати самостійні рішення. Бо, власне, в усьому покладається на матір — і дружину серед претенденток вибирала вона ж, влаштовуючи «кастинг» на те, чи обраниця сина здатна сприймати її дитину, як вона сама. Тобто боготворити її, говорити про неї тільки з найвищими оціночними епітетами, захоплюватись, милуватись... Я говорю про це і ніби бачу жінку — лучанку Марію Іщук. Вона довго чекала сина. А народивши його, буквально трусилась над своїм чадом. Жінка розрахувалась з роботи і сиділа вдома, аж поки синові не виповнилось років п’ятнадцять. — Для мене головним було,— говорить вона,— щоб Сергійко вчасно поїв, погуляв, поспав, щоб в нього було все по можливості найкраще, щоб ніхто його не образив. Жінка, яка у свій час вберегла сина від дитячого садочка, згодом, як він був школярем, від «продовженого дня» і, звичайно ж, від армії, каже: — Зараз я вже виховувала б Сергія не так — Як — «не так»? — допитуюсь. — Я б постаралась, щоб він не був «тепличним», а більш пристосованим до життя. Я помічаю, що у присутності своєї дівчини Сергій при кожній нагоді говорить: «А мама так цю страву готує…», «А мама не так це робить…». І вже задумуюся, чи подобається це його дівчині? Може, й ні. Тішу себе, що, одружившись, вони будуть жити окремо. Я постараюсь не втручатись у їхнє життя. І при цьому Марія додає: — Але я знаю, що не зможу не поділитись котлетами чи пиріжками, які Сергій дуже любить: спечу і обов’язково відвезу їм. Але я знаю й інше: ця мама кожного вечора готує для свого сина все, починаючи від футболки і до шкарпеток. Все чистеньке, випрасуване. Мабуть, дівчина Сергія зараз просто не звертає на такі «дрібнички» уваги. Ось коли вони житимуть своєю сім’єю, то мати фізично не зможе бути кожного дня поруч, і все те, що вона для синочка робила, він покладе на дружину. Тоді й стане ясно, чи захоче вона бути нянькою для свого чоловіка. А коли він не піддасться на перевиховання, то й до з’ясування стосунків недалеко. До речі, Марія говорила, що її син уже змінюється — життя до цього змушує, очевидно. Він, мовляв, може на чергову її спробу підказати, як бути в тому чи іншому випадку, сказати: «Мамо, я вже не дитина. Сам вирішу…». Як же виростити сина, щоб був він самостійним, відповідальним — одне слово, не маминим синочком в негативному розумінні цього слова? Якщо звернутись до думки психологів, то вони радять матерям бути більш стриманими у ніжності. Дитина, яку мати не спускає з рук, виконує будь-яку її забаганку, з якою аж до шкільних літ сюсюкається, виростає балуваним егоїстом. Якщо син не навчиться приймати самостійні рішення змалку навіть у дрібницях, то з нього ніколи не буде відповідального чоловіка. Про практичну сторону цієї проблеми я розмовляла з жінками, які вже виростили синів і можуть на своєму досвіді про це судити. — Мій син виріс дуже відповідальним. Його дружина, як я бачу, почувається за ним, як за кам’яною стіною, — розповідала лучанка Ніна Наумчук. — Але я не можу сказати, що риси справжнього чоловіка якось спеціально в ньому виховувала. Мабуть, просто він бачив, як батько турбується про нашу сім’ю, як може все зробити у хаті. А Лідія Тарасюк, в якої двоє дорослих синів, висловилася так: — Приклад хороший — ось що найголовніше у вихованні. І дідусі моїх синів, і батько завжди відповідальність брали на себе. У мене така робота, що ввечері могла часто затриматись. Прийду додому, а мої хлопці ще малі, а вже вечерю приготували. Тим більш тепер, коли виросли. Ще в першому класі, пригадую, не хотіли, щоб я їх до школи водила. «Ми вже не маленькі»,— говорили. Сини Лідії Іллівни вже закінчили вузи, працюють. Звичайно ж, заходить мова про їх обраниць, про одруження. І тоді молоді люди розмірковують так: треба перш на ноги стати, щоб бути спроможним свою сім’ю утримувати. Одне слово, вони не з тих, хто жениться, наперед знаючи, що турботи про цю сім’ю покладуть на свою матусю, і у неї просто з’явиться ще одна дитина в особі невістки.
