П’ятдесят років у любові прожили мешканці Нововолинська Галина Макарівна та Василь Тимофійович Савіни, які народилися в один день...
П’ятдесят років у любові прожили мешканці Нововолинська Галина Макарівна та Василь Тимофійович Савіни, які народилися в один день.
Алла ЛІСОВА
«ЗОЛОТЕ» ВЕСІЛЛЯ У РУЖИНІ Цього разу на Турійщину збиралися як на особливе торжество. Заздалегідь купили вина, цукерок, інших солодощів. На щастя, повезло з погодою – видався «золотий» осінній день. За святковим столом Савіних на престольний празник зібралося чимало родичів. Але для усіх стало повною несподіванкою повідомлення про золотий ювілей нововолинських гостей. А ще більше зворушили усіх слова подяки «нареченої» Галини Макарівни всій родині за те, що «дали» їй такого турботливого, люблячого і людяного чоловіка. …Далекого 57-ого, як і тепер, за святковим столом зібралось чимало людей: родичі, знайомі, сусіди та й майже всеньке село. Хоча в жодне порівняння не йде сервірування стола наїдками тепер і тоді. Але, кажуть Савіни, голодним ніхто не був. Пили саморобну горілку, правда, по черзі, бо мали одну «стопку» на всіх. Грав духовий оркестр. Але найбільше всіх здивував наряд нареченої: вона вперше в селі вдягла біле довге плаття. І на молодому костюм був нівроку – у Володимирі-Волинському куплений за 670 карбованців. Розписалися у рідному селі, а от шлюб брати довелось у Турійську аж 8 листопада. Вже й зимою потягнуло, коли по примерзлому ґрунті стукотіли дві святково прикрашені підводи… А невдовзі молоде подружжя відправилось у Нововолинськ.
ВІРНІСТЬ — КРІЗЬ УСЕ ЖИТТЯ – Вже сорок сім років тут живемо. Хоча з діда-прадіда хліборобськими були сім’ї, та життя заставляло перекваліфіковуватись, – Василь Тимофійович гортає сторінки життєвого шляху. – В колгоспі у ті часи пропасти можна було. Скуштувала колгоспного хліба й дружина, навіть ланковою буряківничої ланки обрали. Приємний лиш спогад – це поїздка у Москву на ВДНГ… Правдами-неправдами вдалось виготовити Василю Тимофійовичу паспорт, тоді й влаштувався у Турійську МТС. Після служби в армії відправився у молоде шахтарське місто. Шахтам віддав усі сили та здоров’я, звідки у 1999 році пішов на пенсію. У ветерана при цих розповідях від хвилювання з’явились сльози. І неважко здогадатись чому. Колишньому шахтареві, який кров’ю і потом, як кажуть, заслужив від держави пенсію, кудись би поїхати відпочити, побачити світу. Та милиці відрізали дорогу, замкнувши її на двокімнатній квартирі. Але за тим, як провів трудове життя, не шкодує. Більше того – гордиться, що двоє з трьох синів працюють на шахті. А в старшого, Михайла, склалась ціла сімейна династія – і він, і дружина Галина та син Михайло працюють на вугільному підприємстві №9. Тішаться разом з дружиною п’ятьма внуками і правнучком Андрійком.
БОГ ЇХ СПАРУВАВ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ – Я чоловіка розуміла з півслова, – каже Галина Макарівна. – Всяке траплялося – і поконфліктуємо, і словесно образимо один одного, але швидко відходили. Василь тільки підвищить голос – я зразу замовкала. А якщо чув за собою якусь невелику провину і я берусь вичитувати – виходив у другу кімнату. Це теж був своєрідний сигнал, аби вгомонити гнів. А ще, як довідалась, у родині завжди панувала повна довіра. Часто Василю Тимофійовичу доводилось їхати в санаторій, аби раніше часу не здолав силікоз, але вона ніколи не перечила. Хоч самій з трьома дітьми, та ще й хлопцями, нелегко було справитись. – Але вони в нас виросли добрими, працьовитими, ввічливими. Кажуть, що старалися брати приклад з нас, – говорить Галина Макарівна. – Завжди твердили дітям: перш ніж щось робити – подумай про те, чим це обернеться. Коли вже сили почали підводити – тоді й допомога дітей знадобилась. Особливо вона стала доречною тоді, коли перебрались на кілька років на невеликий хутір рідного Ружина. Займалися господаркою, обробляли город. Василь Тимофійович займався пасікою. Але з часом ставало все важче, адже й воду доводилось носити, і грубку палити. Два роки тому вимушено залишили милі серцю місця. Але навіть у щоденних буднях знаходять розраду і привід зробити одне одному приємне. Якщо Галина Макарівна нездужає, а помічниками для її ніг теж служать два костури, пост на кухні сміливо займає чоловік. Він уміє смачно приготувати суп, зробити підливку до других страв. Нерідко запрошують на гостину сусідів, з якими живуть душа в душу. Шкода лиш, що зараз все важче сходити з другого поверху до столика під улюблений всіма мешканцями будинку горіх. – Все ж таки, за що ви любите усе життя свою половинку? – звертаюсь до Василя Тимофійовича. – За чесність і доброту. За те, що мене завжди розуміла, – відповідає. А тому посприяв, кажуть, ще й Всевишній, адже обоє вони народились в один день – 1 лютого 1935 року. – Але я завжди почував себе старшим, – жартує, – бо прийшов на світ зранку, а моя суджена – ввечері.
