Курси НБУ $ 39.60 € 42.44
Лучанка Галина Новак: «У квітні мине 46 років з того дня, як я вперше сіла за кермо тролейбуса» 

Галина Вікторівна любить ранкові виїзди на маршрут, коли сонце тільки-но піднімається над містом.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Лучанка Галина Новак: «У квітні мине 46 років з того дня, як я вперше сіла за кермо тролейбуса» 

У неї завжди були вранішні виїзди – вона їх любить, бо ж то сонце сходить, Луцьк ще тільки прокидається, пасажири, серед яких є вже й добре знайомі, поспішають у своїх справах, і на їхнє: «Доброго дня!» і їм  бажаєш, аби день був удалим. Галина Вікторівна, яка давно могла піти на заслужений відпочинок, тому-то й  досі працює, що, як каже, «душею приросла до машини, до людей, яких вожу стільки літ»

«Спочатку я була малярем, хоч з юності мені дуже хотілося їздити» 

Родом Галина Новак із Лаврова Луцького району. У 1973 році дівчина закінчила десять класів і пішла вчитися на маляра в Луцьке профтехучилище №2. Ця спеціальність тоді була дуже затребувана, бо ж обласний центр розбудовувався – виростали нові мікрорайони. Й зараз, їдучи, наприклад, проспектом Відродження, жінка може розповісти, що майже на всіх будинках від початку до кінця магістральної вулиці їхня бригада малярів «Житлобуду-3» працювала. А ще ж у цьому числі пологовий будинок, школа на вулиці Наливайка. Як же сталося, що з маляра перекваліфікувалася на водія тролейбуса? 

Й зараз, їдучи, наприклад, проспектом Відродження, жінка може розповісти, що майже на всіх будинках від початку до кінця магістральної вулиці їхня бригада малярів «Житлобуду-3» працювала.

З приводу цього Галина Вікторівна розповідає:

– Чотири роки я вчилася, практику проходила й уже працювала маляром. Робота ця мені подобалася. Багатьма видами спорту захоплювалася. Один раз навіть у мотогонках брала участь. Мені завжди дуже хотілося їздити. Ця мрія привела мене в ДТСААФ на водійські курси. Але після того, як одержала права, нічого в моєму житті не змінилося. І далі малярувала. Бувало, що на будівельному майданчику щось могла підвезти. До техніки мене тягнуло. І от якось їхала в тролейбусі, стояла неподалік кабіни водія й побачила, що за кермом сидить тендітна дівчинка. Я задивилась на неї з думкою: «А чого я не можу ось так тролейбус водити?».

Після цього дівчина й почала розпитувати, як то можна свою мрію реалізувати. Й тітку-лучанку, в якої жила, попросила, аби допомогла («ви ж більше знаєте людей»). Родичка взялася розізнавати, в депо пішла.  А там їм сказати, що вже пізно – групу набрали й вона два тижні вчиться. Тітка не здавалася – підхвалила, що її племінниця тямуща, тож дожене пропущене, й начальник сказав: «Нехай приходить...». Почувши таку новину, Галина відразу ж розрахувалася в «Житлобуді-3» і поповнила число майбутніх водіїв електротранспорту. 

– А через пів року навчання, – пригадує жінка, – вийшла на нову роботу. Невдовзі, у квітні, мине 46 років з того дня, як я вперше сіла за кермо тролейбуса.

Ростимуть у саду рідного Лаврова деревця,  які садили разом з онуком.
Ростимуть у саду рідного Лаврова деревця, які садили разом з онуком.

 «То вже доля: на новій роботі я й чоловіка свого зустріла»

То був 1977-й. Тоді в Луцьку було тільки два маршрути, бо ж минуло лише п’ять літ, як в обласному центрі з’явився електротранспорт. Тривалий час Галина їздила першим маршрутом, потім – другим, на якому й нині працює. Жінка пригадує свій перший тролейбус київського виробництва:

– Він був дуже важкий. Без підсилювача керма. Його просто кидало на дорозі. Перші дні було трудно. Потім  з допомогою своїх наставників, які взяли мене до себе на зміну й підказували, що й до чого, помаленьку все наладилося. Через два роки їздила вже на комфортнішій та легшій в управлінні машині – чеській «Шкоді». А потім одержала «ЗіУ» (йдеться про тролейбуси заводу імені Урицького, що в російському місті Енгельс, які тривалий час купувало управління електротранспорту міста Луцька. –  Авт.). 

А ось такою юною прийшла вона на роботу в Луцьке підприємство електротранспорту.
А ось такою юною прийшла вона на роботу в Луцьке підприємство електротранспорту.

 Розповідаючи про таку перекваліфікацію у своєму житті, жінка сказала:

– То вже доля: на новій роботі я й чоловіка свого зустріла – Василя Новака. Він працював у депо слюсарем. Якось у мене зламався тролейбус. Василь запропонував: «Давай поремонтую». На той час ми ще не були з ним знайомі. Тож у відповідь на його слова сказала: «Не треба». Пізніше чоловік розповість, що декілька разів робив спробу підійти до мене, аби зав’язати розмову. «Але ти така серйозна була, що не підступишся». Все вирішилося, коли в Луцьку, в приміщенні музично-драматичного театру, був міський конкурс колективів художньої самодіяльності. І він, і я були серед аматорів сцени, котрі предсталяли тролейбусне управління. Виступили успішно – нам присудили друге місце, вручили грошову премію. Відзначали ми цю подію в кафе «Берізка», що було неподалік театру. Там, по суті,  й познайомилися з Василем, який, як і я, був приїжджий – він із села Квасів, що на Горохівщині.

– Уже давно я могла б піти на заслужений відпочинок, – каже жінка. – А от ніяк не можу попрощатися зі своєю роботою. Душею приросла до машини, до людей, яких вожу стільки літ.

То був березень 1979-го. Зустрічалося майбутнє подружжя недовго – у травні  молодята подали заяву на реєстрацію шлюбу, а четвертого серпня весільні гості гукали їм: «Гірко!». Непросто було починати сімейне життя. Оскільки житла не мали, то ще й після одруження жили порізну: вона в тітки, він – на найманій квартирі, куди привести її не мав можливості.  Виручила, як пригадує Галина Вікторівна, подруга її мами, котра, знаючи проблему молодої пари, якось зателефонувала й запропонувала свою врем’янку, що стояла порожня: мовляв, приходьте, дивіться – може, й підійде вам. Звичайно ж, із вдячністю скористалися такою пропозицією і жили в цій врем’янці п’ять літ. Тут і найстарший син Роман народився, й двійнята Петро та Павло. 

Квіти – у день,  коли пані Галина  нажала копу літ.
Квіти – у день, коли пані Галина нажала копу літ.

 – Вже як було в нас троє діток, – каже Галина Вікторівна, – і здавався якраз кооперативний будинок, зведений нашим управлінням для своїх працівників, то ми як сім’я на той час уже багатодітна, одержали трикімнатну квартиру, за котру ще тривалий час розплачувалися. А у 1990 році Бог послав нам і четвертого синочка Тараса.
Непросто було давати раду такому сімейству, де росло четверо дітей. Коли про це зайшла мова, жінка розповіла:
– Ще як ми тільки поженилися, то я казала: «Вась, може, ти захочеш вчитися на водія тролейбуса? Було б добре – тоді б ми разом працювали». Так і сталося. Чоловік закінчив курси, із слюсарів перейшов у водії. Коли діти в нас росли, то, звичайно, віддавали їх у садочок. Але виручало й те, що працювали на одному тролейбусі: Василь в одну зміну, я – в другу, тож хтось вдома завжди був. Так і давали собі раду.   

«Серед постійних пасажирів – уже чимало моїх знайомих»

Сьогодні у Новаків уже велика родина. Оскільки сини поженилися, то вони мають тепер ще й чотири донечки. Невістками ніколи їх не називають, бо, як каже Галина Вікторівна, Бог дав так, що всі, як на  підбір, – гарні, добрі, щирі. Тож стосунки в старших і молодших Новаків дуже гарні. П’ятьох онуків мають бабуся й дідусь.
– Уже давно я могла б піти на заслужений відпочинок, – каже жінка. – А от ніяк не можу попрощатися зі своєю роботою. Душею приросла до машини, до людей, яких вожу стільки літ.

І далі розповідь, яка спростовує те, що водій, який сидить у кабіні тролейбуса, стежить, як здається на перший погляд, тільки за дорогою (треба вчасно загальмувати, бо ж є такі пішоходи, котрі раптово можуть вийти на проїжджу частину) та за  тим, щоб не наразити пасажирів на небезпеку – зокрема, на зупинці вчасно відчинити й зачинити двері, аби всі встигли вийти, зайти. А ось хто ці пасажири – то це йому байдуже. 

– Я дуже люблю свою професію, – каже Галина Вікторівна. – Мені приємно, коли я встаю разом із сонцем. Люди сідають у тролейбус, вітаються. За час роботи на одному маршруті серед постійних пасажирів – уже чимало моїх знайомих. І тривожусь, коли когось довго не бачу. Пригадується 2021 рік. То ж був час ковідної пандемії. Люди тоді більше сиділи по домівках. А я переживала, чи не сталося з ними якоїсь біди. Це вже був грудень. Якогось дня не побачила свою знайому Галю. Вона завжди сідала на одній із зупинок на проспекті Відродження, а то десь пропала. Через 3–4 дні, дивлюсь, іде – вся в сльозах, з обличчя аж почорніла. «Що сталося? Де ви пропали?» – запитала.  І розповіла жінка про свою біду: серед ночі загорілася її хата, встигла вибігти в капцях і в нічній сорочці. І вже до вечора мене не покидала думка, як хоч трохи їй помогти. А що наближався Новий рік, Різдво, то зібрала пакет, поклавши до подаруночка трохи грошей, і при нагоді віддала. Заспокоювала, як могла: «Головне, що всі живі-здорові, все інше – наживне».

…Після почутого в розмові із  Галиною Вікторівною можна було б окремо розповісти про те, як сім’я Новаків ще й господарює у її рідному Лаврові – до гектара землі обробляє, вирощуючи не лише картоплю, а й багато сортів помідорів, перцю. Сад гарний посадили. Тракторця невеличкого придбали, «то навесні будемо мати чим орати собі». А в перспективі, може, й переберуться в село, оскільки наймолодший син Тарас, із сім’єю якого вони живуть у своїй луцькій квартирі, має намір побудуватися тут.

Не могла жінка не поділитися переживаннями, яких додала війна. Син Новаків Петро служить у теробороні. Поки що він, як розповіла, на кордоні з білоруссю. А вона ж читає новини – загроза ворога з боку сябрів залишається ймовірною. Тож чекає якщо не телефонного дзвінка від сина, то хоч повідомлення, аби знати, як там він. І під час нашої розмови увімкнула відео, яке одержала по вайберу від свого Петра. Вдячна, що може побачити його, почути голос – це так багато для матері в розлуці із сином.

Читайте також: «Пам’ятаємо! Не пробачимо!»: Нацбанк презентував пам’ятну банкноту».

Реклама Google


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel