Війна 05.03.2023, 10:10

За рік війни «фордик» волинянина Віталія Нагорняка подолав понад 100 000 кілометрів у зону бойових дій (Фото)

– Лесь, поволонтериш? А заодно розкажеш у газеті, який настрій у горохівських вояків і їхніх побратимів із різних регіонів України. О п’ятій ранку виїжджаєте. Куди? Хлопці скажуть! – зателефонував пізно ввечері в один із перших днів повномасштабного російського вторгнення давній друг і координатор волонтерського центру від Горохівської спілки учасників АТО «Щит», батько волонтерського руху Волині з 2014 року Віталій Гладун. Миттю погодилася, та заснула з лякливою думкою: аби не передумав до ранку!

«А якби ми проїжджали на пів години раніше?»

Минув рік, відколи дорожу дружбою з першими сміливцями нині вже чималого волонтерського товариства Горохівщини Русланом Брикайлом із Холонева, Вадимом Гриньохом із Горохова й Анатолієм Шереметою з Мар’янівки, а завдяки їм – із десятками військових, з котрими спілкувалася в свіжовиритих окопах під непевним білоруським кордоном.

«Волинь» на передовій – яка ще може бути краща реклама для газети!

Повернувшись звідти, через три дні на подвір’ї Свято-Вознесенського храму Горохова познайомилася з Віталієм Нагорняком і Андрієм Лебезуном – новим екіпажем, до якого прикомандирував мене Віталій Гладун. У тримісній кабіні «форда» Віталія Нагорняка між ним і Андрієм Лебезуном мала за честь проїхати тисячі кілометрів Україною, яка давала першу відсіч москалям.

Звертаюся до вас із проханням про допомогу в зборі коштів, щоб я міг продовжувати свою роботу.

Ми завантажували бус у Горохові й Луцьку настільки, що, здавалося, «фордик» не рушить із місця. Дорогою розмовляли про все на світі, а найбільше про Перемогу, про свої сім’ї, родини, дітей... І про друзів, які вже воювали. Докупляли на ходу те, що вони замовляли, телефонуючи. Трохи сердилися, бо чи не біля кожного села місцеві жителі зупиняли нас на блокпостах, і усміхалися, споглядаючи від Волині до Донбасу народні шедеври з підручних матеріалів: шибениці з опудалами москалів, труни з чучелом-путіним, роги на лисині головного орка на портретах і вказівники з напрямку руху російським солдатам, кораблям та іншій наволочі…

Читайте також на volyn.com.ua: «Пам’ятник пуйлу. Прохання… не обсикати».

А пам’ятник «х***у» в Павлограді на Дніпропетровщині! Дивлячись на цей монумент похороненому заживо диктаторові, ми аж забули, що за пів години до нашого проїзду по одному з віадуків у передмісті на ньому розірвалося дві ракети. Місцеві привезли уламки однієї в славнозвісний музей «У Діда» його засновнику, атовцеві Анатолію Токарєву. Метал не встиг цілком охолонути, але морозив розум уявою: «А якби наш «фордик» проїжджав на тих пів години раніше?»

…Ми завжди спішили, та зі свого музею, який слугує волонтерським центром, Дід не випустив голодним жодного волонтера. Смак його борщу, гостинність й тривога за нас теж додавали сили й ніби ставали оберегами.

Не повертаються з передової додому, доки не роздадуть усі пакунки солдатам

Чи було страшно? Гмм... Напевне, так, бо нічого не бояться лише дурні та божевільні. Але на початку кожної поїздки нас заспокоювала молитва декана Горохівського благочиння, настоятеля Свято-Вознесенського храму отця Андрія Сидора. Думати вдень про те, що чекає попереду, не було часу, а вночі ми спали кілька годин настільки міцно, що не чули сигналів тривоги.

Читайте також на volyn.com.ua: «Директор Берестечківського музею упіймав на фронті диверсанта (Фото)».

Втома «вирубувала» миттєво в солдатській казармі в Білій Церкві – під канонади боїв за Київ, в холодних гуртожитках і на підлозі в дитячих садочках у Кропивницькому… Ми годинами доганяли військові частини, щоб віддати одну-єдину адресну передачу на Дніпропетровщині, а з бронежилетом, на який чекав наш земляк із Берестечка, блукали полями Миколаївщини, ризикуючи натрапити на ворожий десант. А ще шукали українську Калугу, жартуючи, що «візьмем» і москальську.

Бійці чекали волинян у донецькому Кураховому, куди доти не ступала нога волонтерів, у Богоявленці, яку, на жаль, ворог уже стер обстрілами з лиця землі, поранені – в Карлівці. Знаю, що мої друзі-волонтери й усі вони загалом не повертаються з передової додому доти, доки в бусі залишається хоч один пакунок. До слова, горохівські вспівають ще й роздати на передовій солдатам свіжі номери газети «Волинь».

А скільки разів доводилося ремонтувати наш бус прямо в дорозі?

Тепер допомога потрібна і бусові

Настане час – й за спогадами тисяч солдатів і волонтерів історики й журналісти напишуть історію Перемоги нашої України. А мої напередодні річниці війни в Україні навіяло звернення Віталія Нагорняка на його сторінці у Facebook.

«Всім привіт. Протягом минулого року мій «фордик» здійснив понад 30 поїздок у зону бойових дій, проїхав більше 100 тисяч кілометрів, бував уздовж лінії зіткнення від півночі Київщини і до Миколаєва, включаючи Куп’янськ, Ізюм, Бахмут, Слов’янськ, Краматорськ, Курахове, Снігурівку та безліч маленьких населених пунктів, посадок та лісосмуг.

Зараз авто потребує ремонту, а саме реставрації ТНВД та заміни ланцюга, тому я звертаюся до вас із проханням про допомогу в зборі коштів, щоб я міг продовжувати свою роботу. Кожна пожертва буде дуже важливою та цінною для мене та для тих, кому я надаю допомогу. Я дуже вдячний за будь-яку підтримку», – йдеться у ньому. Без коментарів.