Курси НБУ $ 41.20 € 45.22
Кіборг з Волині переніс дві клінічні смерті і продовжує воювати

Ігор Скучинський, міркуючи на тему про вдячність захисникам, каже, що найцінніше для нього – коли люди в тилу працюватимуть на зміцнення держави, за яку борються, віддають життя військові.

Фото з архіву Ігоря СКУЧИНСЬКОГО.

Кіборг з Волині переніс дві клінічні смерті і продовжує воювати

Ігор Скучинський, який після важкого поранення втратив кінцівку, переніс дві клінічні смерті, дев’ять операцій, продовжує нести військову службу із 18 уламками снаряда, які назавжди залишились у тілі

Нещодавно довелося чекати зеленого ока світлофора разом із ранковою групкою людей, які поспішали на роботу й у своїх справах. Серед нас був військовий із протезом замість ноги. Він дивився поперед себе – можливо, оцінюючи висоту бордюру, з якого мав зійти. Дуже хотілося, щоб йому було зручно йти луцькою вулицею й не тільки цією, щоб він відчував ненав’язливу вдячність людей навколо... Піймала себе на думці, що більшість із нас майже нічого не знає про очікування воїнів, які повертаються у мирне життя

«Не хочу, щоб шкодували»

Обставини, на жаль, такі, що військових з інвалідністю більшатиме. Як нам, цивільним, поводитися при зустрічі з ними, щоб підтримати й не образити навіть поглядами? У яких випадках пропонувати допомогу? За консультацією звернулася до «заочного» друга Ігоря Скучинського з 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого, з яким заприязнилися телефоном, листуємося у вайбері. Ігор – кадровий військовий, офіцер з бойовими нагородами; через інвалідність змушений був покинути передову. Захисник переніс дев'ять операцій, дві клінічні смерті, часткову ампутацію лівої ноги. Ще 18 уламків снаряда залишились у тілі. При тому всьому він каже, що якби йому повернули ногу, то був би знову на фронті. Ігор Скучинський і далі служить: тепер – командир 9-ї запасної роти 14-ї ОМБр у званні капітана. На запитання: «Чи може поділитися досвідом, як йому живеться з інвалідністю, що він спостерігає навколо себе?» – охоче погодився поспілкуватися.

Ігор Скучинський з рідними братами Олександром, лікарем,  і Богданом, поліцейським-Воїном.
Ігор Скучинський з рідними братами Олександром, лікарем, і Богданом, поліцейським-Воїном.

 – Особливо не придивляюся насправді. Буває, що помічаю периферійним зором, що люди поважного віку і жінки різних вікових категорій здебільшого мислять, як мами: в очах співчуття з’являється. А от дітей важко не помітити. Наприклад, один хлопчина на весь голос питав у мами: «А що то за нога?». А як почув пояснення, що то «дядя був на війні», заявив, що й собі хоче таку. Дітям здається, що це ознака надлюдини. А як мене з протезом сприймають чоловіки, мої ровесники, які ховаються від війни, мені зовсім нецікаво. Розумієте, я не з тих людей, які використовують травму як можливість привернути до себе увагу. Мені не потрібно, щоб шкодували! Коли ще був у протезувальному центрі, й одна жінка відчинила мені двері, то попередив її, щоб такого не робила, бо хоч немає в мене там ноги (руки), але я чоловік. І коли двері відчиняє жінка, то сприймаю це як натяк, що я чи альфонс, чи якийсь не такий...
Ігор Скучинський зауважує, що воюють різні люди, тому будуть такі, що спекулюватимуть на важкій темі:
– Ще й підкреслюватимуть, що я був нормальним, а це війна мене таким зробила... Слабка людина піддається на жалість, співчуття, впадає в депресію, а сильна – радіє, що бачить схід сонця, як падає дощ, що в неї буде вечір і новий день. Після повернення з війни я став це цінувати».

З побратимами (зліва направо) Мироном Химицею, Сергієм Лященком  та його батьком і волонтером Олександром Лященком, Дарією Білоус  люблять зустрічатися у місцевому кафе друга і теж крутого волонтера  Аліка Аллахфердиновича.
З побратимами (зліва направо) Мироном Химицею, Сергієм Лященком та його батьком і волонтером Олександром Лященком, Дарією Білоус люблять зустрічатися у місцевому кафе друга і теж крутого волонтера Аліка Аллахфердиновича.

 Допомагайте, коли просять

Запитую військового, як він оцінює поради психологів дякувати воїнам на вулиці словом або кивком, поклавши руку на серце?

– Добре, коли люди поводяться природно. Буває, що підходять і кажуть: «Хлопці, спасибі вам!». Я відказую, що це моя робота: я ж кадровий військовий... Важливо, що дякують. Знову ж таки, треба дивитися, чи не в агресії той солдат, тоді краще обійти стороною, не лізти в душу з благими намірами, бо військовий може це сприйняти як приниження. Для мене, наприклад, важлива не просто поведінка на вулиці, а щоб люди були справжніми громадянами, нормально виховували своїх дітей, навчали їх не слухати ту ж російську музику, щоб вони виросли й розбудовували цю державу, за яку ми боролися і боремося!

Та частина суспільства, яка тримає економічний фронт, має подбати, щоб військові поверталися сюди не воювати далі, а мали змогу знайти нові сенси і будувати майбутнє.

Про себе ще додам, що буває, як приїжджаю до рідних, то пропонують чи табуретку принести, щоб я сів, чи наполягають, щоб не роззувався. Але ж в мене є нога, чому мені не роззутися?! Розумію, що мені хочуть допомогти, але мене це бентежить. Або ж мама щось береться мені принести – і кожен раз ти витрачаєш час, щоб пояснити, що не треба, хоча розумієш, що це з добрих міркувань. Але це добро з їхніх позицій мені зайве. Допомагати потрібно виключно тоді, коли просять! Тільки так.

Зі своїм лікарем у Вінницькому шпиталі.
Зі своїм лікарем у Вінницькому шпиталі.

 «І вдома Військові мають знати, що вони потрібні»

Ігор Скучинський порушує ще одну глибоку тему – про місію, яку деякі цивільні вирішили перекласти на військових. У соцмережах нині часто вигулькують дописи, що от повернуться вояки, то вони покажуть. Ігор реагує на це гостро:

– Коли читаю в інтернеті, що от закінчиться війна, прийдуть військові й розберуться з цією корумпованою владою, дуже обурююся. Чекай! То я воював, розбирався там з ворогом, а потім, очікуючи повернутися до нормального життя, зважаючи на ту страшну роботу, яку робили, я ще маю твій благоустрій влаштовувати тут?! Бо ти такий безрукий, сука, що і воювати не пішов, і для фронту нічого не зробив, і тут сидиш – чекаєш, поки тобі комфортні умови здобудуть?!

Тепер військовий передає бойові навики новобранцям.
Тепер військовий передає бойові навики новобранцям.

 Він пояснює, що навпаки та частина суспільства, яка тримає економічний фронт, має подбати, щоб військові поверталися сюди не воювати далі, а мали змогу знайти нові сенси і будувати майбутнє. Ігор

Скучинський зсередини знає і бачив стільки всього про життя побратимів, що вболіває за те, аби їм тут не дали зламатися:

– Є військові, які приходять додому, а їх там не чекають. Знайомий із протезувального центру у свої 50 років має 5 дочок – він приїхав додому без ноги, а дружина йому сказала, що ти мені такий нецікавий. Він запитує: «Як жити далі?! Я нікому не потрібний…». І таких чоловіків вистачає. Є багато чого... А якщо військовий, який пересувається на інвалідному візку, живе на 4-му поверсі у будинку без ліфта? Як йому бути? А якщо з протезом, як із ним пересуватися по болоті, коли слизько, сніг, у лісі? Один крок – це як мінімум три кроки здорової людини...

Також треба розуміти, що повернуться різні військові: і ті, які хотітимуть спокійного сімейного життя, і ті, які до війни нічого не мали, озлоблені на все й на вся, що «сиділи» раніше на наркотичних засобах або стали наркотично залежними під час лікування від важких травм. Добре, як є лікарі, які це розуміють і регулюють... Але буває, що людина перетворюється на особу з психологічною інвалідністю. І це гірше, аніж фізична.

Думаю, що найкращий вихід – соціалізувати. Як є? Він повертається з війни і починає ходити по якихось інстанціях, вибивати собі пенсію. «Той папірець принеси, а ще той... А туди тобі не можна». А з ним ще умовний Коля приходить, і тому нараховують 14 тисяч пенсії, а цьому 10. І в цього агресія й питання: він же так само служив і так само не має ноги... Я з таким стикнувся. Стараєшся адекватно реагувати. І ще ті пости в інтернеті: «Давайте поважати». (Та вони тільки для того, щоб отримати певну кількість «уподобайок», поширень). А військовий щойно вийшов із кабінету чиновника зі стресом – і тут читає в інтернеті про шанобливе ставлення… Це кидає в агресію. Тому влада має подбати про те, щоб комісовані військові вдома знали, що вони потрібні. Їм важливо допомогти стати потрібними – дати роботу. Щоб той вояк не пішов пити чи іншою дурнею займатися. Наостанок скажу, якби я не залишився в армії – мені було б дуже важко.

Оксана КОВАЛЕНКО.

Читайте також: Воїни-двійнята з Волині: з передової героєм повернувся Ігор – пішов Богдан

Реклама Google

Telegram Channel